Розділ 3: Залізо та Тінь

Четвертий день моєї подорожі почався з тривожного відчуття між лопатками. Це не був холод лісового туману, що забирався під плащ, — це був погляд. Хтось або щось спостерігало за мною вже кілька годин, вичікуючи слушної миті.

Я йшла через ущелину Старих Скель, де шлях звужувався до вузької стежки. Скелі навколо були вкриті слизьким мохом, а внизу з шумом котив свої води гірський потік. Срібний ліс уже маяв на горизонті — його верхівки мерехтіли примарним світлом, наче виткані з місячного сяйва. Але шлях до нього перетинала залізна стіна.

Пастка

— Досить тікати, Вартова! — голос розрізав повітря, наче батіг.

Я різко зупинилася. Попереду, перекриваючи вихід з ущелини, стояло шестеро чоловіків. Вони були одягнені в темно-сині мундири з емблемою ока на грудях. Але це не були звичайні патрульні з Окхейвена. Їхні обладунки були вкриті вигравіюваними рунами, а в руках вони тримали арбалети з болтами, наконечники яких випромінювали блідо-блакитне світло — загартоване залізо, змочене в крові магічних істот.

Мисливці короля. Елітний загін інквізиції.

— Барон Грімм дуже засмутився б, якби ми просто вбили тебе на місці, — заговорив високий чоловік зі шрамом через усю щоку, роблячи крок вперед. — Він хоче бачити твій страх особисто.

Я озирнулася. Ззаду стежку перекрили ще троє. Я була затиснута між скелями.

— Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що я боюся барона, — мій голос пролунав напрочуд спокійно, хоча озеро всередині мене почало закипати. — І ви помиляєтеся, якщо думаєте, що залізо зможе втримати тінь.

Бій в ущелині

— Вогонь! — скомандував ватажок.

Три арбалетні болти з виском розрізали повітря. Час для мене сповільнився. Я не стала виставляти щит — Калеан завжди казав, що прямий захист виснажує. Замість цього я дозволила тіням розчинити мій силует. Снаряди пролетіли крізь темну імлу, в яку я перетворилася, і з гуркотом врізалися в камінь за моєю спиною.

Я миттєво згустилася прямо перед першим Мисливцем. Його очі розширилися від жаху.

— Ваша «Чистота» — це лише інша назва для вашого страху перед невідомим, — прошепотіла я.

Я вдарила долонею по його грудях, і жмуток чорного диму, гострого як лезо, пробив його обладунки. Чоловік відлетів назад, збиваючи своїх товаришів.

Але інквізитори були підготовлені. Двоє з них вихопили довгі ланцюги, обплетені магічними поглиначами. З гучним брязкотом вони кинули їх у мій бік. Один ланцюг обхопив мою праву руку, і я скрикнула від болю — залізо, заряджене на придушення магії, обпікало шкіру, наче розпечене вугілля.

Моя магія здригнулася. Тіні почали танути, оголюючи мою вразливість.

— Тягніть її! — кричав ватажок, вихоплюючи меч.

Біль був нестерпним. Він нагадував мені про ті дні в Академії, коли Калеан катував мене тренуваннями, вимагаючи неможливого. Але тоді я залежала від нього. А зараз...

«Ти — не тінь Калеана. Ти — сама Тінь», — пролунало в моїй голові, і я не знала, чи це був мій власний голос, чи відлуння пам'яті.

Я перестала пручатися болю. Я вдихнула його. Замість того, щоб намагатися звільнити руку, я спрямувала всю свою силу через цей ланцюг назад до Мисливця. Залізо почало чорніти. Руни на обладунках інквізитора спалахнули й згасли, не витримавши напору чистої, некерованої люті Вартової.

Ланцюг розсипався на іржавий попіл.

Я підняла обидві руки, і тіні навколо мене здибилися величезною хвилею, закриваючи небо. Ущелина поринула в абсолютну темряву. Почулися крики, брязкіт сталі об камінь і звуки панічної втечі. Я не вбивала їх усіх — я просто показала їм те, що вони так боялися побачити. Їхню власну нікчемність перед лицем вічності.

Коли темрява розсіялася, на стежці нікого не залишилося, крім кількох покинутих мечів та зламаних арбалетів. Я важко дихала, тримаючись за попечену ланцюгом руку. Шкіра була вкрита темними мітками, які пульсували болем.

Я подивилася на Срібний ліс. Тепер він був зовсім близько. Його світло манить мене, обіцяючи захист, але я знала: цей загін був лише початком. Король не зупиниться. Грімм не зупиниться.

Я дістала пір'їнку Кайроса. Вона світилася тривожним синім кольором. — Я йду, — прошепотіла я, переступаючи через уламки заліза.

Моя подорож перестала бути просто втечею. Тепер це було оголошення війни.