Розділ 58. Останній вибір

Дощ знову падав на місто — важкий, холодний, ніби нагадування, що спокій тут завжди тимчасовий.
Ніколь стояла на даху управління, вдивляючись у лінію вогнів. Нижче — гуркіт машин, сирени, чиїсь крики. А всередині — тиша.
Тиша перед бурею, яку вона більше не збиралася уникати.

Вона бачила у відображенні скла своє обличчя: втомлене, із тінями під очима, але вперше — спокійне. Без страху.
Файл, який їй передав техвідділ, усе змінив. “Тінь №2” знав її занадто добре. Занадто близько. І, можливо, він серед них.

Алекс підійшов беззвучно, як завжди. Його рука торкнулася її плеча.
— Можеш поїхати, Ніколь. Ми впораємось. Це вже не твоя війна.

Вона глянула на нього — і ледве усміхнулася.
— Ти ще не зрозумів? Вона завжди була моєю.

Її пальці зімкнулися навколо жетона, що колись належав убивці. Символ минулого, що не відпускав.
Вона поклала його на парапет і сказала тихо, ніби самій собі:
— Якщо я знову втечу, він виграє. Якщо боятимусь — хтось інший заплатить ціну.

Алекс зробив крок ближче.
— Ти можеш загинути.

— А якщо не піду — знову почнуть помирати інші. Я краще візьму все на себе.

Вона вдихнула глибше, відчула, як холодні краплі збігають по шкірі, як серце б’ється рівно, твердо.
Вперше за довгий час — без вагань.

— Ми знайдемо його, — сказала вона. — Але цього разу за моїми правилами.

Алекс кивнув. І, можливо, саме тоді він зрозумів, що її вже не зупинити.
Вона переступила ту межу, де страх перетворюється на зброю.

> У темряві міста знову запалали червоні відблиски камер.

“Гра триває,” — з’явилося нове повідомлення.

І вона вже не тремтіла. Вона усміхалася.