Розділ 55. Зізнання під дощем

Дощ падав стіною. Холодні краплі били по асфальту, змиваючи шум міста, голоси, страхи.
Ніколь стояла на порожньому даху управління, зчепивши руки за спиною. Вода текла по волоссю, по обличчю — наче намагалася змити все, що залишилось у її душі після полювання.

Вона не помітила, коли Алекс підійшов. Лише його голос прорізав дощ, низький, трохи хриплий:
— Ти знову втекла нагору, коли треба було спуститися вниз.

Вона не озирнулася.
— Тут тихо. І не треба робити вигляд, що все добре.
— Ти ніколи не робила вигляд, — відповів він. — Ти просто мовчала.

Вітер зірвав із нього капюшон. Волосся злиплося від дощу, очі темніли, як буря, що насувалася над містом.
Він зробив крок ближче, потім ще один.
— Знаєш, я думав, що звик до болю. До втрат. Але коли бачив, як ти йдеш у вогонь — я злякався. Не за справу, не за місію. За тебе.

Ніколь стиснула губи.
— Алекс… не треба.
— Треба, — перебив він. — Бо якщо не скажу зараз, не зможу ніколи.

Він стояв поруч, зовсім близько, дощ стікав по його обличчю, але він дивився тільки на неї.
— Я кохаю тебе, Ніколь. Навіть якщо ти не зможеш відповісти. Навіть якщо у твоєму серці місця для мене немає.

Тиша.
Дощ гупав по даху, а між ними — тільки подих.

Вона довго мовчала, потім нарешті підняла очі.
— Я… не знаю, як це — кохати. Для мене це завжди було пасткою.
— А я не хочу бути пасткою. Я просто хочу бути поруч.

Її плечі здригнулися, але не від холоду. Вона зробила півкроку до нього, і коли їхні погляди зустрілися, світ зник.
Дощ, неон, страх — усе потонуло.

Вона поклала долоню йому на щоку, відчула тепло під шкірою.
— Ти не розумієш, Алекс. Ти рятуєш мене — а я не певна, що варта цього.
— Варта, — тихо сказав він. — Бо ти жива. І тому я теж живий.

Вона не поцілувала його. Але вперше не відвернулася.
І, можливо, саме це й було її відповіддю.