Розділ 54. Тренування знову

Світанок розривав ніч холодним світлом. Під куполом тренувального центру стояла тиша, порушувана лише ударами.
Бах. Видих. Бах.
Рука Ніколь розтинала повітря, нога різко влучала в грушу. Потім знову. І знову.

Піт стікав уздовж шиї, рубець на плечі пульсував у ритмі серця, але вона не зупинялася.
Вона мусила рухатись. Бо коли стоїш — минуле наздоганяє.

Її кулаки билися не лише з грушею — з тінями. З тим криком у підвалі. З дотиком мотузки на зап’ястях. З холодом темряви, яка колись ковтала її живцем.

— Ти збираєшся добити цей мішок чи себе? — пролунало позаду.

Вона не здригнулася. Лише коротко глянула у дзеркало — Алекс стояв біля дверей. Без перев’язки, але все ще блідий.
— Ти не мав би вставати, — сказала вона, не зупиняючись.
— А ти — битися, — усміхнувся він, але в його голосі не було осуду, лише розуміння.

Вона вдарила востаннє, важко видихнула й сперлася об мішок.
— Якщо я зупинюсь, почну думати. А якщо почну думати — знову бачитиму його обличчя.
— Тоді думай про інше, — сказав Алекс і підійшов ближче. — Про те, що ти жива. Що він більше не керує твоїм страхом.

Її погляд ковзнув по ньому — трохи іронічно, трохи вдячно.
— Ти непоганий психолог, як на стрільця.
— А ти — непогана боєць, як на того, хто забув, що може дихати спокійно.

Вона на мить заплющила очі.
Удари стихли. Тиша заповнила простір між ними.
Ніколь відчула, як лід у грудях трохи розтанув — лише трішки, але вперше за довгий час.

— Дякую, Алекс, — тихо сказала вона.
— За що?
— За те, що не дав мені втратити себе.

Він кивнув, торкнувшись пальцями її плеча.
— Просто не зупиняйся, Ніколь. Але тепер — не біжи від чогось. Біжи до чогось.

І вперше вона подумала, що, можливо, це “щось” — не лише місія.