Розділ 53. Рани, що не гояться

Палата тонула в напівтемряві. Лише м’яке світло настільної лампи ковзало по стінах, по білих простирадлах, по обличчю сплячого Алекса.
Ніколь сиділа поруч, мовчки спостерігаючи, як його груди піднімаються й опускаються — рівно, спокійно. Так спокійно, що важко було повірити, через що вони пройшли.

На столику — бинти, ліки, пляшка води. І невеликий блокнот, куди Алекс записував свої спогади, щоб не загубити себе після коми.
Вона взяла його до рук, перегорнула сторінки.
“Ти сказала, що страх — це теж зброя. Іноді думаю, що без нього ми не були б живими.”

Вона усміхнулася крізь біль.
Той день у підвалі, його крик, її рішення натиснути на спуск — усе це й досі пульсувало в голові, як відлуння.

Двері прочинилися. Медсестра обережно зазирнула:
— Агентко Вегга, вам треба відпочити. Він у безпеці.
— Безпека — поняття відносне, — відповіла Ніколь і відвернулася до вікна.

За склом нічне місто дихало ритмом неону й сирен. Десь там, серед вогнів, усе ще жили монстри, яких вона клялася ловити.
Вона торкнулася свого плеча — під рубцем пульсував старий біль, як нагадування, що навіть герої кровоточать.

Алекс прокинувся тихо, без руху.
— Ти не спиш, — прошепотів він.
— І ти теж.
— Ми двоє дивні, — він усміхнувся, хоч у куточках губ грала втома. — Навіть у спокої шукаємо війну.
— Бо мир здається нам підозрілим, — відповіла вона.

Він узяв її руку. Не впевнено, не як герой — як людина, яка боїться знову втратити.
І вона не відвела її.

У цій тиші між ними було більше, ніж у тисячі слів: біль, подяка, невимовна ніжність.
Рани гоїлися, але шрами — залишалися. І, можливо, саме вони робили їх живими.