Розділ 52. Медіа знову полюють

Камери спалахували, як блискавки під час бурі.
Мікрофони, руки, голоси, десятки питань — усе злилося в суцільний гул, коли двері лікарні розчинилися й Ніколь вийшла назовні.

— Агентко Вегга, як ви перемогли свого викрадача?
— Чи правда, що ви діяли самостійно, без наказу?
— Ви геройня чи божевільна?

Обличчя журналістів, об’єктиви, глянцеві обкладинки, де вже красувалося її ім’я.
«Янгол у пеклі», «ФБР проти чудовиська», «Ніколь Вегга — жінка, яка перемогла страх».
Вона бачила ці заголовки у вітринах, у телефонах, навіть на величезному екрані через дорогу.

Але всередині — тиша.
Тиша, яку не знімеш камерою.

Алекс ішов поруч, тримаючи її під лікоть, щоб відгородити від натовпу.
— Вони не розуміють, — сказав він тихо. — Для них це шоу. Для тебе — життя.
— І смерть, — відповіла вона. — Їм не треба знати, як пахне кров, коли її змиваєш з рук.

У машині було спокійніше. Скло ізолювало шум, але не думки.
На екрані планшета вже приходили запити на інтерв’ю, зйомки, запрошення в ток-шоу.

Вона гортала все це без емоцій.
— Якщо скажу правду, вони не повірять. Якщо промовчу — зроблять легенду.
— Тоді мовчи, — сказав Алекс. — Нехай говорять заголовки. Ти не зобов’язана ні перед ким, окрім себе.

Вона кивнула.
Її пальці мимоволі торкнулися старого шраму на зап’ясті — єдиного нагадування, що героїня, якою всі захоплюються, колись була жертвою.

Дощ почав стікати по вікну.
У його відбитті Ніколь побачила власне обличчя — спокійне, але з очима, в яких ще жеврів вогонь.

Вона не геройня. Вона мисливиця.
І світ, який так шалено її оспівує, не здогадується, що полювання ніколи не закінчується.