Розділ 51. Повернення до життя

Пахло антисептиком, кавою з автомату й папером. Суміш, знайома кожному агенту після виживання.
Ніколь стояла біля вікна лікарняної палати, у вже звичному темному костюмі, зібрана, але спустошена. Її руки все ще були в бинтах після пожежі, а синці під очима здавалися тінями, які жоден макіяж не сховає.

На ліжку — Алекс. Уже без апарата, із блідою усмішкою й глибокими шрамами під сорочкою. Його очі — теплі, карі, але втомлені.

— Ти виглядаєш гірше, ніж я, — хрипко сказав він, коли вона підійшла.
— І все одно ти не втратиш нагоди пожартувати, — відповіла тихо.

Вони мовчали. У цій тиші було більше, ніж у будь-яких словах. Вижили. Але щось залишилося між ними — напруга, страх, почуття, які не можна вписати у звіт.

Двері відчинилися.
До палати увійшли два агенти у цивільному — відділ внутрішніх розслідувань. Обличчя без емоцій, папки з гербом ФБР.
— Агент Вейн, агент Вегга. Ми маємо кілька питань щодо вашої несанкціонованої операції, — сухо промовив один із них.

Алекс видихнув.
— Вона мене врятувала. Якщо вам потрібно знати, хто винен, пишіть — обидва.
Ніколь глянула на нього. В його голосі не було злості, тільки спокій — той самий, яким він колись її вчив дихати перед стрільбою.

Допит тривав довго.
Вони переповідали події, описували маршрут, втрати, знахідки. Кожне слово звучало, як кулі в порожньому коридорі — гучно, холодно, офіційно.
Жоден із них не згадав, як вона кричала його ім’я в диму. Як він простягнув руку, перш ніж упасти.

Коли агенти пішли, у палаті знову стало тихо.
Ніколь підійшла до вікна, вдихнула повітря з запахом дощу.
— Знаєш, — сказала вона, не обертаючись, — світ не зупинився. Убивця мертвий, але справа — ні.
— І ми теж не зупинимося, — відповів Алекс, повільно підводячись.

Вона озирнулася. Його очі палали тим самим вогнем, що колись.
Життя поверталося — повільно, боляче, але невідворотно.

Вони знову були командою.