Розділ 50. Погляд на світанку

Світло світанку просочувалося крізь жалюзі, розрізаючи темряву на тонкі срібні смуги. У палаті стояла тиша — лише рівномірний писк апарата й легке шипіння кисню.

Ніколь сиділа поруч, у старому стільці, тримаючи його руку. Її пальці були обплетені його — теплі, але крихкі, як папір. Алекс спав — блідий, із бинтами на грудях, і лише його груди піднімалися в ритмі, що нагадував життя.

Вона не спала вже дві доби.
Не могла.
Варто було лише заплющити очі — і знову бачила полум’я, дим, крики. Його кров на своїх руках.

Тепер — лише тиша.
Тиша, яку вона колись так цінувала, але тепер боялася.

Ніколь підвелася, підійшла до вікна. З-за обрію повільно сходило сонце — тепле, ніжне, неочікуване після всього, що вони пережили. Промені торкалися скла, і на мить усе виглядало, наче світ пробачив їй усі її гріхи.

І тоді — вона зламалася.
Тихо, беззвучно.

Сльози скотилися по щоках, упали на холодне підвіконня. Вона не намагалася стримати їх. Не ховала обличчя. Не соромилася.

Вперше за довгі роки вона дозволила собі бути живою.
Не агентом. Не втікачкою. Не тією, що мусить бути сильною.
Просто — жінкою, яка боїться втратити того, хто став її світлом у темряві.

— Ти чуєш мене, Алекс? — прошепотіла вона, не відводячи погляду від неба. — Ти мусиш повернутись. Бо без тебе... цей світанок нічого не вартий.

У тиші щось клацнуло.
Монітор подав короткий сигнал, і його пальці слабо ворухнулися у її долоні.

Ніколь завмерла.
Потім обернулася — і побачила, як він ледь-ледь розплющує очі.
Вони зустрілися поглядами.
Ті самі очі, що колись дивилися на неї серед хаосу.

Вона всміхнулася крізь сльози.
Світанок нарешті набув сенсу.