Розділ 49. Врятований Алекс

Світ навколо плив. Ліхтарі мигтіли, сирени рвали повітря, голоси губилися десь у далечині. Ніколь бігла, тримаючи Алекса за руку, і не помічала, як її власні коліна підкошуються від утоми. Його тіло було важким, теплим і водночас занадто холодним.

— Тримайся… прошу, тримайся, — шепотіла вона, не відчуваючи, що плаче.

Його сорочка була просочена кров’ю. Рана на боці темніла, кожен його подих звучав, наче скрегіт. Вона знала: якщо він закриє очі зараз — може більше не відкрити.

Поруч пролунали кроки — спецагенти, медики, хтось крикнув:
— Живий! У нас живий!

Його забрали з її рук, але пальці Ніколь ще довго не відпускали його долоню, поки він не зник під кисневою маскою, під тінню чужих рук і голосів.

Вона стояла осторонь, із закіптюженим обличчям, коли медики тягли його до швидкої.
Її серце билося тільки в одному ритмі — його ім’я.

Алекс.
Алекс.
Алекс.

Вона підійшла до машини швидкої допомоги й торкнулася його плеча.
— Я з тобою, — прошепотіла, — ти не посмієш мене залишити.

Його повіки тремтіли. Він зусиллям волі відкрив очі. Усміхнувся ледь-ледь, куточком губ, ледве помітно.
— Ніколь… — його голос був шерхотливий, майже беззвучний. — Ти ж… не плачеш?

— Ні, — збрехала вона. — Просто дим.

Його рука піднялася — слабко, невпевнено — і торкнулася її пальців.
Тоді він знепритомнів.

Швидка з ревом рушила в ніч, залишаючи за собою лише миготливе червоне світло.
Вона стояла, поки його не стало видно.
І лише тоді, коли шум сирен стих у далечині, впала на коліна серед уламків, дозволивши собі розплакатись — уперше за весь цей жахливий кошмар.

Але десь усередині жевріла вперта надія: він живий.
І це значило, що гра ще не закінчена.