Розділ 47. Останній постріл

Дим ще не встиг осісти.
Повітря було густе, мов попіл, а небо за вікнами театру ледь жевріло сірим світанком.
Ніколь стояла, спершись об стіну, важко дихаючи. Кров із пораненого плеча стікала по руці, але вона не зважала.

— Все закінчилося, — прошепотів Алекс, спираючись на уламки поруч.
Її погляд залишався холодним.
— Не говори так. Поки не побачимо тіло — нічого не закінчилося.

І вона мала рацію.
Коли агенти ФБР прорвалися всередину, місце, де лежав убивця, було порожнім.
Лише ланцюги, розірвані на підлозі, й червоні сліди, що тягнулися до заднього виходу.

— Він не міг далеко піти, — сказав один з оперативників.
Але Ніколь знала — він не тікає. Він веде.

---

Вони розділилися.
Алекс лишився координувати групу, а вона — пішла стежкою крові, що вела через задній двір театру до підземного коридору.
Там, у темряві, все знову стало знайомим: холод бетонних стін, краплі води, що падали десь у глибині, і той самий запах — заліза, пилу й страху.

Вона йшла повільно, з пістолетом напоготові.
І тоді почула його.
Кроки. Ледь чутні, обережні, але не тікаючі.
Він чекав.

— Знала, що ти прийдеш сама, — пролунав його голос, далекий, наче відлуння. — Без підкріплення. Без надії. Ти завжди така — хоробра дурепа.

Вона не відповіла.
Її очі звикли до темряви, і коли він вийшов із тіні, вона побачила його обличчя — зранене, але ще сповнене тієї самої холодної насолоди.

— Чому ти просто не відпустив мене? — тихо запитала Ніколь.
— Бо ти — найкраща річ, яку я створив, — відповів він. — Подивись на себе. Агентка, мисливиця, безстрашна. Це все я.

Її пальці стисли курок.
— Ні. Це все — попри тебе.

Він кинувся на неї з ножем.
Вона відскочила, вистрілила раз — промах, двічі — куля зачепила його плече, він впав, але не зупинився.
Третій постріл — і вони впали обидва.

Вона відчула, як ніж ріже її стегно, а його рука стискає її зап’ясток.
В очах — лють, у погляді — божевілля.

— Якщо я впаду, — прохрипів він, — то заберу тебе з собою.

Вона штовхнула його всім тілом, вибила зброю, але він встиг натиснути кнопку — маленький пристрій у руці блимнув червоним.

Детонатор.

— Прощавай, янголе, — посміхнувся він.

Тиша.
Тиша перед вибухом.

І тоді — її останній шанс.
Вона схопила його за руку, розвернула пристрій до нього самого й натиснула.

Спалах.
Сліпуче світло.
І потім — постріл.

Єдиний, точний, майже беззвучний.

Коли все стихло, вона стояла на колінах посеред розбитої сцени, поруч нерухоме тіло.
Його очі були відкриті, але вже порожні.
Ніколь піднялася, похитуючись, і зробила кілька кроків назад.

За нею з гуркотом увірвалися агенти. Алекс — перший.
Він кинувся до неї, схопив за плечі.

— Ти в безпеці?
— Так, — відповіла вона хрипло. — Нарешті.

Вона дивилася на тіло — і не відчувала тріумфу. Лише тишу.
Таку ж, як тієї ночі, коли вона врятувалася вперше.

Алекс торкнувся її руки.
— Це кінець, Ніколь.
Вона заплющила очі.
— Ні. Це початок. Просто тепер — без нього.

---

За вікном світанок заливав місто золотим світлом.
Вона стояла біля машини, вдихаючи холодне повітря, поки Алекс перев’язував їй поранення.
Його рука торкнулася її щоки.
— Ти більше не одна.

Вона глянула на нього — і вперше за багато років дозволила собі усміхнутися.

Бо іноді останній постріл — не про смерть.
А про свободу.