Розділ 46. Бій у тиші

Темрява ковтнула все — звуки, рух, подих.
Тільки коротке миготіння ламп, тільки удари серця, що гупали, як постріли.

Ніколь повільно обійшла коло, тримаючи пістолет напоготові. Кожен її крок відбивався луною в порожньому театрі. Десь над головою ледь поскрипіла балка.

— Ти завжди була гарною мисливицею, — прошепотів голос із темряви. — Але не забувай, хто навчив тебе бігти.

Він рухався швидко — тінь між променями світла. Вона майже не бачила його, лише відчувала. І цього разу її страх не сковував. Він пульсував у венах, перетворюючись на силу.

Раптом — спалах. Постріл. Метал зустрів шкіру.
Вона відчула гаряче біля плеча — лезо розсікло тканину куртки, кров прорвалася на поверхню. Але вона не здригнулася.

— Ти зробив помилку, — сказала тихо. — Я більше не та дитина.

Він посміхнувся — біла посмішка в темряві.
— Ні, ти просто краща іграшка.

Вона кинулася вперед — різкий удар коліном, ухил, постріл угору. Куля пройшла повз його обличчя, розбивши прожектор. Світло впало просто на сцену, висвітливши Алекса, зв’язаного, блідо-сірого, з кров’ю на губах.

Її серце рвонулося. І цієї миті він скористався.
Різкий рух — удар по руці, пістолет падає. Вони зіштовхнулися, тіло об тіло, як дві хвилі, що зіштовхуються в штормі.

— Подивись на нього, — прошепотів убивця, притискаючи її до стіни. — Це той, за кого ти віддаси все? Він — просто черговий привід забути, ким ти була.

Вона спіймала його погляд — холодний, мов лід.
— Так. І саме тому ти програв.

Її коліно з силою врізається в його живіт. Він зривається, вона відскакує назад, хапає зброю, що впала, і наводить її просто між його очі.

Пальці стискають курок.
Секунда. Дві.

І тоді — звук. Слабкий, задушений голос:
— Ніколь… не треба…

Алекс.

Її рука здригнулася.
Вона побачила себе в очах убивці — маленьку дівчинку, яку він колись замкнув у темряві. І дорослу жінку, яка стоїть зараз перед ним.

— Ти не вартий навіть кулі, — сказала вона.

Вона зробила крок назад і вистрілила — в детонатор, що блищав на стіні позаду.
Спалах.
Палаючі іскри обсипали сцену, вибухова хвиля вибила двері, і все навколо залило білим світлом.

Коли дим розсіявся, він лежав на підлозі, непритомний.
Вона стояла над ним, поранена, вкрита пилом і попелом, але жива.
І в її очах не було страху — тільки втома і рішучість.

Вона підійшла до Алекса, перерізала мотузки.
Він стиснув її руку — слабко, але міцно.

— Ти повернулася, — прошепотів він.
— Ніколи не зникала, — відповіла вона.

Сирени ФБР уже наближалися.
Але між цими двома — стояла тиша.
Глибока, важка, свята.

Бо іноді найбільша перемога — не в тому, щоб убити чудовисько,
а в тому, щоб більше ніколи не стати ним.