Розділ 45. Алекс у полоні

Сигнал зник раптово. Один мить — Алекс поруч, його голос у навушнику, короткі команди, тиша між фразами. Наступна — лише шипіння ефіру.

— Алекс? — Ніколь торкнулася мікрофона. — Вейн, прийом!

Ніхто не відповів.
Холодна хвиля пройшла по шкірі. У голові відразу пролунали сирени інтуїції — ті самі, що колись врятували її з палаючого будинку.

Вона побігла до серверної. На головному моніторі блимала нова трансляція. Без звуку. Без координат.
Тільки кадр: Алекс, прив’язаний до металевого стільця, обличчя закриває тінь, на шиї — невеликий датчик, такий самий, як ті, що використовували “янголи тиші”.

За ним — стіна з відбитками її дитячих малюнків. Тих самих, які вона знайшла у підвалі.

І тоді з’явився напис:

> “Один постріл — один вибір.

Або знешкоджуєш сервер — і рятуєш сотні.

Або рятуєш його.”

Її серце стиснулося, як у лещатах.

— Це він… — прошепотіла Ніколь. — Він уже знає, що я зламала систему.

На моніторі з’явилося ще одне зображення — карта міста, відмічені дві точки:
🟥 Серверний вузол — місце, де зберігалися всі записи злочинів “янголів тиші”.
🟦 Занедбаний театр — місце, де тримали Алекса.

Між ними двадцять хвилин дороги.
А внизу — таймер: 00:19:58.

Ніколь застигла.
ФБР уже отримало сигнал, але час ішов проти неї.

— Або він, або правда, — прошепотіла вона. — Знову гра.

Її пальці тремтіли, коли вона схопила пістолет.
В голові лунав голос із минулого: “Ти не можеш врятувати всіх, Ніколь. Але можеш обрати, ким станеш.”

Вона дивилася на карту.
У грудях — хаос. У серці — біль.
Та в її очах повільно прокидався сталевий вогонь.

— Ти хочеш вибору? — прошепотіла вона, натискаючи кнопку запису на браслеті. — Добре. Отримаєш.

Вона під’єднала канал до оперативного центру ФБР.
— Агент 07 на зв’язку. Передаю координати театру. Усередині заручник. Веду відволікаючу операцію.

— Ніколь, це самогубство, — пролунало у навушнику.
— А сидіти і дивитися, як його вб’ють — це не життя.

Вона вискочила на вулицю, у дощ, що бив по обличчю, як кулі. Машина різко рвонула з місця.
Дощ зливався з блиском фар, вітрове скло розмазувало світ, але її думки були кришталево чіткі.

Якщо він її кохає — він би зробив те саме.

Коли вона під’їхала до театру, хвилин залишалося шість.
Двері — закриті. Стара будівля дихала пилом і гнилим деревом. У темряві — його голос, спокійний, насичений і холодний:

— Вітаю, янголе. Ти зробила свій вибір.

Вона зупинилася посеред сцени, тримаючи пістолет.
На підвищенні — Алекс, зв’язаний, з кривавим розрізом на щоці. Його очі — тільки одне прохання: Не ризикуй.

Вона підняла зброю, навела на детонатор біля нього.
— Відпусти його, — сказала рівно. — І, можливо, ти виживеш.
— О, я вже мертвий, — відповів чоловік з тіні. — Але ти — ще ні.

Раптово світло згасло. Пролунав клацання — двері за її спиною зачинились.
Таймер на стіні почав відраховувати останні хвилини.

Ніколь підняла пістолет.
— Не в тебе контроль. Уже ні.

— Ти помиляєшся, янголе. — Його голос лунав ближче. — Ти зробила вибір. І зараз побачиш його ціну.

00:02:58… 00:02:57…

Ніколь зробила крок уперед — і побачила спалах леза.
Вона вистрілила першою.

Куля відскочила від металевої балки, світло повернулося — і вона побачила його.
Того самого чоловіка.
Його очі, його усмішка.
Тінь минулого — знову перед нею.

А час — втікає.