Розділ 44. Пастка для мисливця

Секунди капали, як краплі води з проржавілої труби. 47:12… 47:11…
Лічильник на екрані безжально зменшував час. Але Ніколь більше не панікувала. Тепер у її очах — крижана ясність.

Вона стояла перед пультом управління, роздивляючись хаос кодів і команд, що блимали червоним.
Алекс тримав ліхтар, направляючи світло на екрани.
— Якщо спробуєш вимкнути систему — усе вибухне. Тут закладена пастка, — тихо сказав він.
— Саме тому я не вимикатиму, — відповіла вона рівно. — Я використаю її.

Вона пам’ятала його логіку. Її викрадач, її переслідувач, її тінь — завжди залишав “шлях”, ніби запрошення.
Він вірив, що вона знову втече. Що гра повториться, тільки під його контролем.

Але цього разу вона мисливиця.

Ніколь сіла біля панелі, витягла флешку, яку носила ще з часів академії.
— Ти ж не збираєшся… — почав Алекс.
— Саме так. Його ж система — проти нього.

Вона під’єднала носій. Екран мигнув, потім загорівся блакитним — її власна програма, створена для імітації доступу високого рівня.
Вона перенаправила сигнал із камери спостереження на стару базу даних.
Тепер усі канали, якими він дивився на них, показували записані петлі.
Він бачив лише минуле — і вважав, що вони все ще внизу.

— Тепер ми — примари, — сказала вона. — Його очі більше нас не бачать.

Алекс глянув на неї з подивом і гордістю.
— Ти його перехитрила.
— Ні, — холодно відповіла Ніколь. — Я просто перестала грати за його правилами.

Вони піднялися сходами до верхнього рівня. Повітря стало холодніше, пахло пилом і озоном — сигнал, що десь поруч працюють старі генератори.
За дверима — довгий коридор, освітлений миготливими лампами. На стіні — вмонтовані камери.

Ніколь натиснула кнопку на браслеті — пристрій, який передавав фальшиві GPS-координати.
Тепер убивця бачив її у зовсім іншій частині міста.

І саме тоді він зробив помилку.

На одному з моніторів Алекс побачив, як у системі відкривається новий канал — “Камера 07-А”.
Зображення було чітким: чоловік у чорному капюшоні, в масці, стоїть біля старого ангару. Він говорить у мікрофон:
— Вона прийде. Вона завжди приходить.

Ніколь дивилась мовчки. Потім тихо сказала:
— І я прийду. Але не туди, де ти чекаєш.

Вона передала координати ФБР, позначивши ангар як “високий пріоритет”.
А сама рушила у протилежний бік — до серверної, звідки він керував усім.

— Ніколь, це ризиковано, — попередив Алекс.
— Це шанс. Він думає, що я мішень. Але я — пастка.

Вона відкрила двері серверної — гаряче повітря, мерехтіння сотень екранів.
На головному моніторі знову спалахнув напис:

> “Ти не втечеш. Я знаю кожен твій крок.”

Вона усміхнулась.
— Ти справді не розумієш, — прошепотіла. — Цього разу кроки роблю я.

Вона натисла Enter.
На екрані змінилася програма — замість її координат, система вивела його сигнал, GPS-відбиток пристрою, через який він передавав трансляцію.

— От і все, — прошепотіла вона. — Вітаю в моїй грі.

Сирени зазвучали. ФБР уже прямувало до ангару — але тепер у них був справжній слід.

Ніколь підвела очі до Алекса.
— Тепер він у пастці.
Він торкнувся її руки.
— А ми?
— А ми — нарешті на крок попереду.

У темряві знову блимнув монітор.
На ньому — повідомлення без адреси:

> "Браво, янголе. Раунд другий — починається."