Розділ 43. Гра на виживання

Світло ліхтаря тремтіло, ковзаючи по сходах, що вели вглиб під бібліотеку.
Кожен крок луною віддавався у темряві, немов удари годинника, який відраховує час до катастрофи.
Пил і волога забивали подих, але Ніколь ішла далі, стискаючи руку Алекса. Він ледве тримався на ногах, проте не відступав.

— Ти впевнена, що хочеш туди? — прошепотів він.
— Уже запізно зупинятися, — відповіла вона. — Якщо ми не знайдемо його тут — він знайде нас.

На стіні біля сходів — червона фарба. Ніби хтось малював поспіхом, великими літерами:

> “ВИ ВЖЕ ВСЕРЕДИНІ ГРИ.”

Ніколь відчула, як щось стисло грудну клітку.
Вона знала цей почерк. Тремтячі, розривчасті літери — такі самі були на старих фото з її дитинства, на записках, які залишав викрадач.

Сховище зустріло їх тишею, що давила.
Сотні моніторів — одні миготіли, інші показували камери з різних точок міста. На екранах — коридори ФБР, кабінети, ліфти.
На одному з них — її обличчя. Відео з допитів, тренувань, навіть з дому.

Алекс повільно сів біля панелі, провів пальцями по клавішах.
— Це все в реальному часі… Боже, він має доступ до внутрішньої мережі.
— Тобто він серед нас, — холодно сказала вона.

На одному з моніторів раптом спалахнуло нове зображення: білий фон, а посередині — текст.

> "Ласкаво просимо назад, янголе. Цього разу — без втечі."

Монітори навколо ожили. На кожному — відео з різних років її життя: дитячий двір, підвал, де її тримали, перші дні у ФБР, кадри з тренувань, навіть її остання пробіжка у парку.
Усе, що вона намагалася поховати, тепер ожило навколо неї.

— Він дивився на мене весь цей час… — прошепотіла вона, майже не вірячи власним словам.

Алекс встав поруч, його рука лягла на її плече.
— Ніколь, ми виберемось. Зараз головне — вимкнути систему й знайти вихід.

Він нахилився до панелі, ввів команду. На екрані висвітився лічильник: 60:00.
І наступний рядок:

> "Гра почалась. Один вихід. Одна година."

Сигналізація завила. Металеві двері нагорі зачинилися з глухим клацанням.
Світло моргнуло, а потім згасло.
Лише холодні червоні лампи спалахнули вздовж стін.

Ніколь зняла запобіжник з пістолета.
— Якщо це гра… то він не готовий до того, як я граю.

Вона глянула на Алекса — його очі, втомлені, але повні віри, зустріли її погляд.
— Разом?
— Завжди, — відповіла вона.

Вони рушили вперед, у глибину лабіринту, де кожен метр міг стати пасткою.
У темряві блиснули червоні слова на стіні, написані кров’ю:

> “Я поряд.”