Розділ 41. Місто спить

Нічне місто спало.
Світло ліхтарів тремтіло в дощових калюжах, наче пульс на екрані серцевого монітора.
Ніколь ішла вузьким провулком, майже розчиняючись у темряві. Її кроки не відлунювали — надто легкі, надто обережні.
Вона знову стала тією, ким колись навчилася бути, щоб вижити — тінню.

На ній чорна куртка, капюшон натягнутий до очей. У кишені — пістолет і маленький ліхтарик, що горів тусклим червоним світлом.
Кожна секунда в цій тиші була натягнута, як струна.

Вона вже не рахувала години без сну.
Адреналін замінив відпочинок.
Біль у плечі після падіння з дороги нагадував, що вона все ще людина. Але зупинятись — означало програти.

Вона знала, що він поруч. Що його очі стежать за нею навіть зараз.
Той, хто колись називав її «янголом», тепер перетворив ніч на пастку.

В кишені завібрував телефон.
Безіменний номер. Без повідомлення — лише зображення.
Фото з камер спостереження. Вона — у цьому ж провулку, зроблене кілька хвилин тому.
Зі звороту — коротке повідомлення:

> "Зупинись. Я дивлюсь."

Вона підняла голову.
Дахи навколо тягнулися догори, темні й німі, як сторожі.
На одному з них — щось миготіло. Промінь червоного світла. Лазерний приціл.

Вона різко кинулась убік, впала за сміттєвий контейнер.
Постріл.
Металевий дзенькіт, уламки скла, крик сирени десь у далині.

Вона зціпила зуби. Дихання важке, але рівне.
— Ти хочеш гри? — прошепотіла вона, витираючи кров із щоки. — Отримай.

Вона знову піднялась і пішла вперед — крізь провулок, крізь ніч, крізь страх.
Бо якщо він мисливець — то сьогодні вона стане ще небезпечнішою.

Вдалині, за декілька кварталів, світилося вікно старої бібліотеки.
Воно миготіло в ритмі — коротке, довге, коротке.
Сигнал.
Алекс.

Вона прискорила крок.
Місто спало. Але її війна тільки починалася.