Розділ 40. Самотня дорога

Ніч ковтала місто. Шосе тягнулося нескінченною чорною стрічкою, відблискуючи неоном і холодним світлом місяця. Асфальт під колесами її чорного “Dodge Charger” здавався живим — пульсував, як серце, що б’ється в унісон з її власним.

Ніколь сиділа за кермом, не моргаючи. Погляд — на дорогу, пальці — міцно стискають кермо. Руки трохи тремтять, але не від страху — від гніву. Їй заборонили виходити з операції. Їй сказали: «Чекай ордера. Команда в дорозі.»
Та час був проти неї. І проти нього.

Вона знала, що йде проти наказу. Знала, що якщо повернеться — отримає дисциплінарку, а можливо, і кінець кар’єри. Але це не мало значення. Його життя важливіше за кар’єру.

На пасажирському сидінні — планшет із зображенням червоної точки. Вона рухалася ледь-ледь, стрибками, немов сигнал ішов крізь перешкоди. Це був маячок із жетона Алекса, який вона знайшла. Він працював. І він рухався.

На секунду вона відпустила кермо, щоб перевірити пістолет — заряджений, запобіжник знятий. Потім кинула короткий погляд у дзеркало. Її відображення виглядало чужим: очі — крижані, обличчя — жорстке, волосся скуйовджене. Вона більше не бачила в собі агентку, яку навчили діяти за правилами. Тепер — лише мисливиця, що йде по крові.

«Якщо я не повернусь…» — подумала вона, але швидко відкинула думку. Ніколи не писала прощальних слів. Її минуле навчило: будь-які “прощай” — слабкість.

Вона відчула, як телефон у кишені завібрував. Погляд на екран — “Агент Кларк”. Її куратор. Вона не відповіла. Телефон замовк, але за хвилину знову засвітився — тепер нове повідомлення:

> Куди ти їдеш, Ніколь? Не роби цього. Ми в дорозі.

Вона не відповіла. Просто натиснула mute, а потім кинула телефон на сидіння.

У темряві, на трасі, миготіли вогні дальніх фур. Їй здавалося, що час зупинився. Лише шум двигуна і вітру за вікном тримав її у реальності. Десь далеко — у глибині лісу, куди вів GPS, — миготіла слабка точка світла.

Вона пригальмувала. Машина повільно звернула з траси на ґрунтову дорогу. Навколо — густі сосни, мертві дерева, повітря з запахом вологи та гниття.

Вона вимкнула фари. Усе занурилося у морок. Тільки місяць пробивався крізь хмари, кидаючи сріблясте світло на її обличчя.

— Якщо ти там, — прошепотіла вона, стискаючи пістолет, — я тебе знайду.

І рушила пішки.

Під ногами хрустіло листя, кожен звук здавався надто гучним. Вітер ніс шепіт лісу — ніби самі дерева попереджали її, що час повертатися. Але вона йшла далі. Кожен крок — виклик, кожен вдих — доказ того, що вона ще жива.

На краю лісу стояла стара бензоколонка, заросла травою. Поруч — вантажівка без номерів. Дверцята прочинені, фари розбиті. І пляма крові біля кабіни.

Вона повільно підійшла. Усередині — нікого. Лише на панелі блимає світлодіод — сигнал трекера. І ще одна записка, приклеєна скотчем до керма.
На аркуші написано кілька рядків, знайомим, хижим почерком:

> “Ти все ще любиш ризикувати, янголе. Але цього разу — дорога веде не до нього, а до тебе.”

Ніколь підняла голову. І в ту ж мить — позаду щось клацнуло.
Тихо.
Метал проти металу.

Вона різко обернулась, піднявши пістолет. У тьмі — тінь, людська постать. Вона зробила крок назад, прицілилася.

— Хто ти?! — крикнула.

Відповіддю — короткий відблиск від оптики, як світло на лінзі прицілу.

І тоді — клац.

Постріл пролунало, як удар грому. Її вдарило об землю, світ навколо закрутився. Але вона все ще тримала зброю, ще дихала.

З темряви почувся голос, холодний і знайомий, що пройшов крізь роки болю:
— Нарешті ти прийшла, мій янголе.

Світло місяця торкнулося обличчя чоловіка, і серце Ніколь завмерло.
Він — живий.
Її кат. Її минуле. Її полювання тільки почалося.