Розділ 39. Послання на стіні

Темрява в комплексі була густа, як олія. Ліхтар у руці Ніколь розрізав її вузькою колоною світла, і ця смужка відразу показувала лише частину правди — надломлені балки, занедбані коридори, ряди заґратованих дверей, за якими колись ховалися машини й люди. Тут усе було настільки знайомим, що відчуття повернуло її назад: до тренувань, до ночей без сну, до запаху пилу й дезінфекції. Але зараз знайомість душила.

Вона рухалась тихо, ніби зважуючи кожен крок. Серце билося рівно; розум працював холодно. Підлога видавалася порожньою, поки ліхтар не висвітлив слід — пляму тьми, що блищала в бетоні. Ніколь зупинилася. Під ногою — крихти тканини, схожі на плівку від бронежилета; поруч — невелика пробоїна в стіні, як від кулі.

Далі — її кроки ставали все повільніші. Десь попереду звук металу — мовби щось повільно посувалося по підлозі. Вона притисла ліхтар до грудей і прошепотіла у слухавку:
— Я тут. Чи чуєш мене?

Жодної відповіді. Лише її дихання, що луною відбивалося від стін.

В коридорі — величезна секція бетонної стіни була розмальована чорною фарбою, але хтось щойно викреслив зверху ще одну напівсвіжу риску. Ніколь відчула, як кров у венах стислася. Вона підійшла ближче й спрямувала світло.

Слова були написані нерівною, тремтячою рукою — і кров була ще мокра.
Великими буквами, що розходилися по стіні плямами:
“Я ЗАБЕРУ ЙОГО, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ.”

Пухирі холодного повітря пробігли по її шкірі. Рука сама зжала руків’я пістолета. Серце впало в горло, а у голові — миттєвий сплеск пам’яті: ноти його голосу у відео, його останнє повідомлення, його обличчя в записі з поганої камери.

Внизу, під великими буквами, був ще один напис — менший, майже гострим предметом. Вона зупинилася ближче, нахилилася і прочитала рядок, вирізаний у бетоні:
“Ти мала шанс втекти. Тепер — час платити.”

Поруч, на підлозі, лежав аркуш паперу. Хтось поклав його так, ніби акуратно; ніби хотів, щоб вона його побачила. На ньому — фотографія: кадр з погоні, де Алекс керує машиною, очі його напружені, на щоках — сліди бруду. Хтось підклеїв до фото її власний кадр — з місця бою в парку. І під двома знімками — напис ручкою:

> “Поки ти дивишся в минуле — я беру те, що любиш.”

Ніколь відчула, як у грудях піднімається лють і страх, що змішалися в одне. Вона присіла на корточки й провела долонею по фотографії — на пальцях залишилась легка пляма. Пальці ненавмисно торкнулися металевого предмета біля фото — це був брелок. Вона знала його одразу: маленький жетон з гравіруванням, який Алекс носив на ключах.

Серце стукнуло так гучно, що здавалося — воно перекриває шум у всьому комплексі. Брелок був властиво неушкодженим, але поруч — слід крові.

Ніколь підняла голову й дивилася у темряву, ніби шукаючи тінь, але там була лише пуста арка, яка веде далі всередину. Вона відчула, як у вухах зашуміло від власних думок: Якщо це пастка — вона дорога. Якщо це правда — в нього менше часу. Якщо це виклик — я не можу дозволити йому забрати його.

Вона дістала із кишені планшет із записами трекера Алекса — червона точка, що колись рухалася, замерзла на місці кілька миль від цього комплексу. Значить, його могли перевезти. Значить, вбивця дав їй підказку — і це була пастка, але не для неї: для капкана її вибору.

Ніколь на мить дозволила собі відчути загальний біль: він був її напарником, її захистом, його поранення віддавало теплом у пам’яті. Вона піднялася, стисла жетон у руці, ймовірно, немов доказ того, що він був тут, но не зараз — і твердо прошепотіла:
— Якщо ти думаєш, що забереш його, поки я бігаю по слідах — ти помиляєшся.

Вона відклала фото в кишеню, перевірила заряд ліхтаря, підвела голову й пішла далі в темряву. У кожному кроці було рішення — не казати більше “я не можу”, не дозволяти страху зупинити її. Лиш одне прагнення: знайти його живим і зламати тишу, що колись робила її беззахисною.

За її спиною світло ліхтаря висвітило ще один символ, намальований на дверях контейнера — крила, але над ними три точки, як ніби знак, що обіцяє продовження. Вона не побачила його як погрозу. Вона побачила його як виклик.

Ніколь ступила вперед, а темрява за нею напівшепотом відповіла:
— Тоді почнемо.