Розділ 37. Зникнення Алекса

Дощ заливав вулиці, змиваючи ніч, але не тривогу.
Ніколь сиділа в машині, вдивляючись у екран телефону. На дисплеї — лише коротке повідомлення, відправлене кілька годин тому:

> «Йду всередину. Якщо не вийду через 20 хвилин — не заходь.»

І все.
Жодного сигналу після того.

Вітер бив у шибки, шумів у дротах. Годинник на панелі автівки показував 03:47.
Вона втиснула номер у швидкий набір ще раз — гудки, потім тиша.

— Алекс, відповідай… — прошепотіла.

За легендою, він мав перевірити покинутий ангар на околиці — саме там, за їхніми даними, було знято частину того зловісного відео. Але тепер… мовчання.
ФБР офіційно не схвалювало цю операцію. Вони діяли самостійно, поза протоколом. І якщо щось піде не так — їх просто викреслять.

Ніколь не могла більше чекати.
Вона витягла пістолет, накинула капюшон і рушила до будівлі.

Темрява всередині була глуха, майже відчутна.
На підлозі — сліди бруду, уламки скла, порожні камери. Ліхтар у її руці вирізав з мороку клапті пилу.
— Алекс? — її голос луною відбився від стін. — Вейн, де ти?..

Ні відповіді.

На столі біля входу — залишений навмисно ліхтар. Його.
Поруч — її фотографія. Та сама, з відео.
І під нею — червона нитка, приколота до шматка паперу з надписом:

> “Я взяв його, янголе. Твоя черга шукати.”

Ніколь застигла. Світ звузився до крапки. У грудях щось обірвалося — не від страху, а від болю, який повернув її в минуле.
Так само — тоді, п’ятнадцять років тому, — все почалося з записки.

Вона глибоко вдихнула.
Очі блиснули холодом.
— Добре, — прошепотіла. — Хочеш гру? Буде гра. Але цього разу — я веду.

Вона витягла з кишені крихітний трекер, який Алекс завжди носив при собі, і під’єднала його до планшета.
Екран ожив, і за кілька секунд з’явилась червона точка — вона рухалася.

Не в ангарі. А далі — за містом.
У напрямку, який Ніколь знала занадто добре.

> До того самого місця, де вона колись уперше побачила своє відображення в очах монстра.