Розділ 36. Дівчина з відео

Інтернет вибухнув за одну ніч.
Ніколь дізналася про це не з офіційного каналу — її розбудив дзвінок Алекса, короткий і тривожний:

— Увімкни новини. Зараз.

Екран засвітився, і її серце завмерло.
На десятках каналів, у соцмережах, у стрічках — вона. Її пробіжка парком. Її бій із нападниками. Її лице, розмите світлом ліхтарів.
Але відео було не тим, що бачив світ кілька тижнів тому.

Це був монтаж. Холодний, хворобливий.

На фоні звучав шепіт чоловічого голосу — спотворений, але знайомий:

> «Вона не врятована. Вона — частина мене. Вона — янгол, який впав.»

Кадри змішувалися з уривками з її дитинства — відео зниклої дівчинки, яке колись поширювало ФБР.
Слізні очі, дитячий плач, і далі — доросла Ніколь у формі агента, з холодним, непохитним поглядом.
Під відео — сотні коментарів.
Одні захоплювалися, інші писали:

> «Це актриса? Це постановка?»
«Її очі… ніби вона знає, що буде наступною.»

А внизу, у темному шрифті — нове послання від убивці:

> “Ти втекла одного разу. Подивимось, чи зможеш двічі.”

Ніколь відчула, як холод пробіг хребтом. Її ім’я знову стало символом страху — тепер не лише для неї, а для всіх, хто бачив відео.

Алекс вимкнув телевізор.
— Він не просто хоче помсти. Він хоче, щоб тебе знову зробили історією. Символом.

Вона стояла біля вікна, стискаючи кулаки.
— Це не відео. Це пастка.
— Знаю. І він чекає, коли ти на неї підеш.

Вона різко розвернулася.
— Я й піду.

Алекс зробив крок до неї.
— Тільки не сама.

На мить між ними знову спалахнув той невидимий вогонь — напруга, біль, і щось більше, ніж просто союз.
Вона дивилася на нього, ніби хотіла запам’ятати цей момент.

— Якщо я зникну, — прошепотіла вона, — не шукай мене.

— Занадто пізно, — відповів він, майже торкаючись її обличчя. — Я вже знайшов.

---

Тим часом на іншому кінці міста, у темній кімнаті, монітори світилися, мов очі звіра.
Чоловік у тіні повторював слова з відео, його голос ставав все тихішим, все більш схожим на молитву:

> «Янгол упав. Але він підніметься лише тоді, коли я зламаю йому крила.»