Розділ 35. Невидимі камери

Ранок прийшов тихо — без сонця, без спокою. Туман густішав, наче намагався приховати все, що сталося вночі.
Ніколь прокинулася від звуку гулу дрона десь за стіною. Її інстинкти миттєво спрацювали — рука потягнулася до пістолета.

— Тихо, — прошепотів Алекс, який уже стояв біля вікна. — Він не поліцейський. Без позначок.

Вона підвелася, обережно визирнула. Маленький дрон кружляв навколо складу, зависаючи на одному місці, ніби спостерігав.

— Він нас знайшов, — сказала вона майже беземоційно. — Навіть тут.

Алекс знищив дрон одним влучним пострілом, але замість полегшення на його обличчі з’явилася лише напруга.
— Якщо цей — лише один із десятків, ми вже у його полі зору.

Ніколь підійшла до старого комп’ютера в кутку складу.
— Треба перевірити, чи є тут сигнали спостереження. Якщо він вмонтував мережу, ми в його грі.

Пальці швидко бігли клавіатурою. За кілька хвилин вона знайшла те, чого найбільше боялася — сигнал з камер відеонагляду міста, які мали бути закритими для цивільного доступу.

> “Порт-17. Активна сесія. Перегляд: LIVE.”

Вона клацнула на вікно. Екран мигнув — і вони побачили себе.
На зображенні з камери зовні складу — вона, він, навіть той момент, коли він торкався її руки.

— Це було вчора, — прошепотіла. — Але як?..

На екрані раптом з’явився напис, що пробив холодом:

> “Посміхнись, янголе. Ти знову в кадрі.”

Монітор мигнув і згас. У приміщенні стало моторошно тихо.
Алекс підійшов ближче, поклав руку на її плече.
— Він не просто знає, де ми. Він бачить усе.

Ніколь відступила, ковтаючи повітря, що раптом стало важким.
— Отже, ніхто не може бути поза грою. Навіть ми.

Вона зірвала з себе значок ФБР і кинула його на стіл.
— Якщо хочемо знайти його — треба зникнути. Повністю.

Алекс подивився на неї з тією самою рішучістю, що була в його очах тієї ночі, коли він кинувся під кулі.
— Тоді ми зникнемо. Але знайдемо його першими.

І десь далеко, у темній кімнаті, де на екранах миготіли десятки зображень, невидимий спостерігач усміхнувся.

> “Саме цього я й чекав.”