Розділ 34. Перший поцілунок

Старий док потонув у тумані. Повітря пахло іржею, бензином і дощем. Десь далеко гуло місто, але тут, серед контейнерів і забутих кранів, світ ніби зупинився.

Ніколь і Алекс сиділи в покинутому складі. Їхні телефони були вимкнені, зброя поруч. Тиша гнітила. Лише краплі дощу стукали по даху, відбиваючи повільний, напружений ритм.

Вона притулилася до холодної стіни, обійнявши коліна. Тіло боліло після погоні, але ще більше боліла пам’ять.
— Усе повторюється, — прошепотіла. — Він знову грає зі мною, наче я його маріонетка.

Алекс стояв навпроти, зняв куртку й поклав її їй на плечі.
— Ти не його здобич, Ніколь. І не жертва.
— Ти не розумієш… — вона ледь чутно всміхнулася. — Він завжди на крок попереду.

— А я — завжди поруч, — тихо відповів він.

Вона підвела погляд. Їх розділяло кілька кроків, але в тому погляді — більше, ніж слова. Втома. Страх. І щось інше — те, що обидва намагалися заперечити.

Світло блиснуло через вікно — промінь від фари патрульної машини, що проїхала повз. На мить усе навколо освітилося, і вони побачили одне одного так близько, що могли відчути подих.

Він зробив крок уперед.
— Ніколь…
— Не треба, — прошепотіла вона, але не відступила.

Її серце билося так гучно, що здавалося, він чує кожен удар. Алекс простяг руку, торкнувся її щоки.
— Ти тремтиш.

— Це не страх, — сказала вона, дивлячись йому в очі.

І перш ніж він устиг відповісти, вона нахилилася вперед. Їхні губи зустрілися — спершу обережно, як подих, потім глибше, справжньо. У поцілунку було все: біль, вдячність, заборона. Наче світ навколо зник, і лишилася лише вона — і він.

Коли вони розірвали цю мить, Алекс торкнувся її чола, залишаючись зовсім близько.
— Ти в безпеці. Поки я поруч.

Вона заплющила очі й прошепотіла:
— Не обіцяй те, чого не зможеш виконати.

І все ж, коли він обійняв її, Ніколь вперше за довгі роки дозволила собі просто дихати — не як агентка, не як втікачка, а як жінка, яка відчуває, що її серце знову живе.