Розділ 32. Зрада

Дощ стікав по вікнах, залишаючи каламутні сліди на склі. У коридорах ФБР стояла напруга — та, яку не виміряти жодним датчиком. Кожен агент ходив, як на голках. “Янгол тиші” знову обігнав їх.

Ніколь сиділа у своєму кабінеті, коли двері прочинилися.
На порозі — куратор Ларс Хадсон. Людина, якій вона колись довіряла життя.

— Ти просила доступ до старих файлів по справі “Вегга”, — сказав він, не дивлячись їй в очі. — Я з’ясував, що їх перемістили в архів. Тимчасово.

— Тимчасово? — холодно перепитала вона. — Ларсе, ці файли зникли. І саме після того, як убивця почав надсилати мені повідомлення.

Він вдихнув, наче щось зважував. — Ніколь, я прошу тебе зупинитися. Деякі справи краще не ворушити.

Вона підвелася.
— Ти знаєш щось, чого не кажеш.

Мовчання. Тривале, гірке. Лише цокання годинника на стіні.

— Твоя справа… — нарешті промовив він. — Її закривали не через нестачу доказів. А через наказ зверху. Твоє викрадення не повинно було стати публічним.

— Що? — її голос зірвався. — Хтось із наших… покривав його?

Ларс опустив погляд. — Я робив, що міг, щоб тебе захистити. Ти тоді була дитиною. Не розуміла, у що влізла.

— Ти приховав докази! — крикнула вона, і звук її голосу розрізав тишу, мов лезо. — Через тебе він досі на волі!

Двері рвучко відчинилися — Алекс стояв у проході, в очах блищала лють.
— Вона має право знати все, — сказав він.

Хадсон стис кулаки. — Ви не розумієте, з ким маєте справу. “Янголи тиші” — це не одна людина. Це мережа. І хтось у ФБР досі їм допомагає.

— Хто? — холодно спитала Ніколь.

— Якщо я скажу, нас усіх приберуть до ранку, — відповів він тихо. — Але знай… усе почалося ще до твого викрадення. І ти — ключ.

Він вийшов, залишивши її в напівтемряві.
Ніколь стояла, стискаючи в руках стару папку, яку він випадково залишив на столі.
На обкладинці — код: “ANGEL_01. Рівень доступу: секретно.”

Її серце билося в скронях.
Вона відкрила папку — і побачила фото дитини в лікарняному халаті, підпис:

> “Об’єкт 07. Ніколь Вегга. Проєкт “Янгол”.”

Вона відчула, як світ навколо розпадається.
— Господи… це я, — прошепотіла.