Розділ 28. Дитячий малюнок

Ранок прийшов, але світло не принесло полегшення. Вибух на порті залишив по собі лише обгорілі конструкції, уламки скла і дивне відчуття, що за ними досі стежать. Ніколь стояла поруч із Алексом, спостерігаючи, як команда криміналістів ретельно обстежує територію.

— Ти впевнена, що хочеш туди спуститися? — запитав він, коли вони підійшли до бетонного спуску, який вів у підвал ангару.

— Так, — коротко відповіла вона. — Якщо це все пов’язано з ним… я повинна знати.

У підвалі пахло вогкістю, іржею та пилом часу. Ліхтар у руці Ніколь ковзав по стінах, висвітлюючи уламки старих ящиків, іржаві ланцюги, шматки обгорілої тканини. І тоді — щось інше.

На підлозі, серед пилу, лежала дитяча іграшка — плюшевий ведмедик із відірваним вухом. Вона застигла. Серце завмерло, наче час повернув її в той день, коли вона востаннє бачила цю іграшку — на підлозі кімнати, де все пахло хлоркою і страхом.

— Ніколь? — тихо озвався Алекс.

Вона повільно нахилилася, торкнулася ведмедика, ніби боялася, що той зникне. І саме тоді її ліхтар висвітив коробку в кутку. Усередині — стопка паперів, старі малюнки, пожовклі від часу.

Вона розгорнула один.
Кольорові олівці, дитяча рука. Маленька дівчинка з білявим волоссям, що тримає повітряну кульку. Поруч — чоловік у чорному. Обидва усміхаються.

У нижньому куті — підпис: “Для Тата. Від Ніколь.”

Повітря вибило з грудей.
— Це… — її голос зірвався.

Алекс узяв малюнок, поглянув і насупився.
— Це схоже на твої дитячі речі. Але чому вони тут?

Ніколь заплющила очі.
— Він... зберіг це. Всі ці роки.

— Як пам’ять? — здивувався Алекс.

Вона повільно похитала головою.
— Ні. Як нагадування. Щоб я не забула, що належу йому.

Її рука стиснула пістолет. У цій тиші було щось нестерпне — тиша місця, де минуле ще живе, де воно чекає.

І раптом — глухий звук. Десь у темряві. Крок. Потім ще один.

Алекс миттєво підняв зброю.
— Є хтось тут, унизу!

Але замість відповіді — лише шурхіт. І коли вони кинулися в бік джерела звуку, знайшли лише ще одну річ: невеликий аркуш, приклеєний до стіни. На ньому — новий малюнок. Та сама дівчинка, тільки тепер — у чорному. І підпис:

> “Я вже велика. Ти мене навчила.”