Розділ 24. Дихання поруч

Палата пахла антисептиком і тихою безвихіддю. За вікном світ повільно занурювався в ніч, розчиняючись у сутінках, а всередині — лишався лише ритм монітора, що відміряв життя.

Ніколь сиділа біля ліжка, стискаючи його руку. Її пальці були холодними, але дотик — живим. Вона не зводила очей із його обличчя: бліде, спокійне, з тінню болю на вустах. Коли Алекс відштовхнув її від пострілу, вона навіть не зрозуміла, що сталося. Лише звук — короткий, різкий, як крик долі.

— Ти дурень, — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. — Чому ти завжди мусиш рятувати всіх?

Вона усміхнулась крізь сльози. Усмішка — крихітна, зламана, але справжня. У її вухах досі лунав той самий голос, холодний і знайомий: «Янголе, у всіх є свої крила. Але твої я колись зламав.»

Ніколь глибоко вдихнула. Вона не дозволить минулому повернутись. Не зараз. Не після того, як Алекс ризикував життям за неї.

Його пальці трохи ворухнулися. Майже непомітно — але вона відчула. Її серце підскочило, а повітря в легенях стало гарячим, живим.

— Алекс? — тихо. — Якщо ти мене чуєш... не смій іти. Я більше не хочу бути одна.

Монітор продовжував рівно пищати. За дверима хтось проходив, чути було віддалений шум лікарняних коридорів. Але тут, у цій маленькій кімнаті, усе звузилось до двох подихів — її і його.

Ніколь нахилилася ще ближче, поклала голову на край ліжка. Її вії торкнулися його руки. І коли вона заплющила очі, їй здалося, що він — теж дихає трохи глибше.