Розділ 23. Постріл

Дощ лив, немов небо намагалося змити з міста всі його гріхи.
Ніколь і Алекс поверталися після вибуху — втомлені, насторожені, мов двоє солдатів після бою, який іще не закінчився.

Але щось було не так.

— Хтось нас веде, — прошепотіла Ніколь, дивлячись у дзеркало заднього виду. — Вже п’ять кварталів.

— Я бачу, — відповів Алекс, стискаючи кермо. — Тримаємось спокійно.

Світло вулиць миготіло, блискавки розтинали темряву. Машина, що слідувала за ними, не відставала.

— Переїдемо через міст і... — він не встиг договорити.

Бах!

Куля влучила у заднє скло, розбивши його на сотні уламків. Ніколь встигла пригнутись, а Алекс різко звернув праворуч, вивертаючи кермо. Авто врізалося у стіну, двигун стих.

— Алекс! — вона кинулася до нього. — Ти поранений?

Він стискав бік, крізь пальці сочилася кров.
— Тільки не кажи... що це виглядає гірше, ніж є, — прохрипів він, намагаючись усміхнутися.

— Тихо! — вона зняла куртку й притиснула до рани. — Не рухайся, чуєш?

Звуки кроків. Важких, упевнених. Хтось наближався крізь дощ.

Ніколь схопила пістолет. Її серце билося в ритмі грому.
На секунду промайнуло силуетне відображення у вікні — чоловік у темному пальті, капюшон, і... біла лілія в руці.

— Він тут, — прошепотіла.

Алекс, блідий, з останніх сил підняв руку й схопив її зап’ясток.
— Не йди сама.

— Я не маю вибору.

Вона вийшла під дощ. Темрява ковтнула її, але вона тримала пістолет рівно, дихаючи глибоко.
Тиша. Тільки краплі, що падали на метал.

І тоді — шурхіт позаду. Вона різко обернулася, натиснувши на гачок.
Клац! — порожньо. Зброя заклинила.

В ту ж мить із тіні виринув постать.
Різкий рух, лезо блиснуло в світлі блискавки.

А потім — постріл.

Він пролунав так гучно, що світ, здавалось, на мить зупинився.

Ніколь упала на коліна, відчуваючи бризки крові на обличчі. Перед нею стояв Алекс — він встиг підбігти, закривши її собою.
Його плечі здригнулися, очі на мить згасли, але він усе ще стояв.

— Ти... ціла? — ледве вимовив він.

Вона зірвалася, притискаючи його до себе.
— Не смій закривати очі, чуєш? Не смій!

Вдалині завили сирени. Нападник зник так само, як і з’явився — тільки на асфальті залишилася квітка лілії, зім’ята, змішана з кров’ю.

— Алекс… — її голос тремтів. — Не віддавай мені цей борг.

Він ледь усміхнувся.
— Може, я просто... не хочу, щоб хтось інший рятував тебе.

І втратив свідомість.

Ніколь стиснула його руку, дивлячись у темряву.
— Я знайду його, Алекс. Обіцяю. І цього разу — він не сховається.