Розділ 22. Пастка

Холодне повітря гуло в ангарі, розносячи відлуння їхніх кроків. Металеві стіни вкривала іржа, а під ногами потріскував гравій. Єдине світло — вузький промінь від ліхтаря, який тримав Алекс.

— Координати привели сюди, — сказав він, нахиляючись над зім’ятим папірцем. — Але тут нікого.

— Саме це мене й лякає, — відповіла Ніколь. Її рука не відривалася від кобури, пальці готові будь-якої секунди зняти запобіжник.

Вона вдихнула — запах заліза й старої фарби. І… ще щось. Пластик. Кабель.

Вона підняла очі.
— Ти це чуєш?

Алекс завмер. Десь угорі клацнуло. Потім — ще раз. Ланцюг. Камера.

— Нас знімають, — прошепотів він.

У темряві, на протилежній стіні, спалахнув старий проектор. На бетоні перед ними ожило зображення.
Відео.

Її. П’ятнадцятирічна Ніколь, зв’язана, у тій самій кімнаті, що й на попередньому записі. І голос.

— “Янголе, ти завжди знаходиш шлях туди, куди я хочу, щоб ти прийшла.”

Ніколь зробила крок уперед, серце билося в скронях.
— Це пряма трансляція. Він знає, що ми тут.

На екрані миготіли нові кадри — теперішні. Вона й Алекс у цьому ж ангарі, під тим самим світлом.

Алекс швидко обвів поглядом простір.
— Це не просто пастка. Це театр. І ми — головні ролі.

У ту ж мить десь у глибині пролунало клацання. Потім друге.
Механічний звук, знайомий і небезпечний.

— Вибухівка, — видихнув Алекс. — До машини!

Вони кинулися до виходу, ліхтар випав із рук і розлетівся на уламки. За спиною заревів глухий вибух, полум’я вирвалося назовні, злизуючи ніч.

Ніколь упала, вдарившись об бетон. Алекс накрив її собою, захищаючи від уламків.
— Ти ціла?!

— Так, — задихнулася вона, — але це був не замах. Це... попередження.

Вона підвелася, дивлячись на охоплений полум’ям ангар.
На уламках стіни вогонь вимальовував слова, написані чорною фарбою, яка тепер розтікалася:
“Ближче, янголе.”

Її руки тремтіли, але голос став крижаним.
— Добре. Хочеш гри — отримаєш її.