Розділ 20. Відеозапис

На екрані мерехтіли тіні. Зернисте зображення, старе, пошарпане, як спогад, який не хоче помирати.

Ніколь сиділа у службовому кабінеті, коли електронний лист сплив на екрані ноутбука. Без адреси, без теми. Лише коротке речення:
“Хочеш згадати, як усе починалося, янголе?”

Серце стиснулося. Вона знала, що не повинна — але натиснула play.

…
Темна кімната. Відео хитається, чути важке дихання за камерою.
На підлозі — дівчинка. Волосся скуйовджене, на щоках — сльози й пил. Її руки зв’язані, у кутку миготить ліхтар.
І голос. Той самий, від якого в неї досі холоне кров.

— Усміхнись, Ніколь. Світ повинен бачити, яка ти гарна, коли боїшся.

Вона завмерла, не відриваючи очей від екрана.
Навіть через роки цей тембр був невідпустимий — тихий, рівний, майже лагідний.
Голос людини, яка колись називала її янголом.

Алекс увійшов до кабінету, побачивши її обличчя.
— Що сталося?

Вона мовчки розвернула ноутбук до нього. Його погляд потемнів.
— Це… справжнє?

— Так, — хрипко відповіла вона. — Це я. П’ятнадцять років тому.

На екрані з’явився новий кадр — у тіні, між миготінням світла, він.
Силует чоловіка. Маска. І в кутку — напис, зроблений червоною фарбою:
“Я повернувся, янголе.”

Алекс натиснув pause.
— Ми його знайдемо.

— Ні, — вона дивилася прямо у чорний екран, як у прірву. — Він знайде нас першим.

Вона підвелася, холодна, зібрана, але в очах блиснула лють — не страх.
— Тепер це особисте.