Розділ 18. Розмова на даху

Нічне місто розсипало свої вогні, мов зорі, що впали на землю. Вітер ворушив волосся Ніколь, коли вона стояла на краю даху штаб-квартири. У руках — папка зі справою, а в голові — тисячі незакінчених думок.

За спиною клацнули двері.
— Ти знову тікаєш нагору, — тихо сказав Алекс. Його голос не мав осуду, лише розуміння.

— Тут... простіше дихати, — відповіла вона, не обертаючись.
— І небезпечніше, — додав він, наближаючись. — Як і все, що ти робиш.

Вона усміхнулася куточком губ.
— Ми обидва працюємо в ФБР. Ризик — це майже романтика, чи не так?

Алекс зупинився поруч. Вони стояли пліч-о-пліч, дивлячись униз на місто, де миготіли сині вогні поліцейських авто.
— Мені здається, — сказав він після паузи, — що тебе лякає не небезпека. А щось інше.

Ніколь мовчала. Лише пальці стискали папку, поки кісточки не побіліли.
— Мене лякає втратити контроль, — прошепотіла вона. — Знову.

— Контроль — це не броня, — відповів він. — Це в’язниця.

Вона перевела погляд на нього. Їхні очі зустрілися, і світ на мить завмер. У цих очах — довіра, тепло, щось, чого вона боялася більше, ніж будь-якої зброї.

— Алекс… — її голос зламався. — Не роби цього. Не пробивайся туди, куди я не пускаю навіть себе.

Він усміхнувся майже непомітно.
— Я не хочу пробиватися. Я просто... поруч.

Довга тиша. Тільки шум міста внизу. Потім вона зробила крок ближче — майже непомітний, але справжній.
— Поруч, — повторила Ніколь. — Це... нове для мене.

І вперше за багато років у її очах блиснуло щось схоже на надію.