Розділ 17. Привид дитинства

Ніколь прокинулася від запаху дощу. Краплі стікали по вікну, нагадуючи ті самі ночі, коли вона була дитиною й чекала, поки буря заглушить крики.

Їй снився коридор — довгий, вузький, з металевими дверима наприкінці. Там завжди горіла одна лампа. І під нею — тінь, яка знала її ім’я.

Вона різко вдихнула, повернувшись у реальність, але серце билося так, ніби її знову замкнули в тому підвалі.

На екрані планшета світилися нові фото з місця злочину: жертва, поза, навіть дрібні деталі — усе відлунювало її минуле. На стіні, поряд із тілом, намальовано знак — крила, зроблені чорною фарбою. “Янголи тиші”.

Її пальці здригнулися. Вона знала цей знак ще до того, як колись про нього почула. Колись він був на дверях кімнати, де її тримали.

— Ніколь? — голос Алекса повернув її в теперішнє. Він стояв біля неї, з тривогою в очах.

— Це не просто копіювання, — тихо сказала вона. — Це послання. Для мене.

— Що ти маєш на увазі?

Вона глянула на нього, і в її погляді було щось хижо-холодне, майже нелюдське.
— Він живий. І він хоче, щоб я це знала.

Алекс наблизився, наче боявся, що вона зламається.
— Якщо це правда, ми його знайдемо. Разом.

Вона знову глянула у вікно — за склом ховалися хмари, що нагадували крила.
— Разом, — повторила Ніколь, але її голос затремтів.

Бо в глибині серця вона знала: аби зустрітись із ним — треба знову стати тією дівчинкою, яку колись ледь не знищили.