Розділ 16. Безсонна ніч

Світло настільної лампи малювало на стінах золоті кола. Ніколь сиділа на підлозі біля ліжка, тримаючи в руках старий жетон — єдину річ, що лишилася після тієї ночі. Пальці стискали метал так, що він майже врізався у шкіру.

Годинник показував третю. За вікном місто дихало тишею, але всередині неї гуділо все — пам’ять, страх, серце.

Двері тихо прочинилися. Алекс стояв у проході, босоніж, у чорній футболці, з тим спокійним поглядом, який завжди умів пробиватися крізь її броню.
— Ти не спиш, — сказав він просто.

— Не можу, — прошепотіла. — Він живий, Алекс. Я відчуваю це.

Він не заперечував. Просто підійшов ближче, сів поруч на підлогу, не питаючи дозволу. Мовчання між ними не було порожнім — воно було наповнене всім, чого вони не могли сказати.

— Я теж бачив його досьє, — тихо мовив він. — Але якщо він повернувся… цього разу ми готові.

Вона гірко всміхнулася.
— “Ми”?

— Так, — його голос став м’якшим. — Бо тепер ти не одна.

Її плечі здригнулися — не від страху, а від того, що хтось нарешті це сказав уголос. Алекс обережно торкнувся її руки, і цей простий дотик пробив броню, яку вона вибудовувала роками.

— Спи, Ніколь. Якщо не можеш довіритись снам — довірся мені.

Вона дивилася в його карі очі, у яких було стільки ж болю, скільки й сили. І вперше за довгий час дозволила собі закрити очі — не через втому, а тому, що поруч було безпечно.

Алекс сидів біля неї до світанку.
І коли перші промені світла торкнулися її обличчя, він зрозумів — ця ніч змінила все.