Розділ 15. Лабораторія доказів

Пахло антисептиком, металом і холодом — типовий аромат лабораторії доказів, де все надто стерильно, аби почуватися живим.
Ніколь стояла біля столу, спершись руками об металеву поверхню, поки технік уважно вивчав знайдену нею підвіску.
Алекс стояв поруч, схрестивши руки на грудях, пильнуючи кожен рух експерта.

На екрані поступово виростав тривимірний відбиток — поверхня кулона, мікротріщини, старі подряпини.
— Знайшли щось? — перша порушила тишу Ніколь.

Технік підняв очі.
— Зразки ДНК ідентифіковано. І... вам це не сподобається, агентко Вегга.

Серце стислося.
— Хто це?

— Марк Рід.

Тиша.
Ім’я, яке вона намагалася стерти з пам’яті.
Той, хто тримав її у підвалі одинадцять років тому.
Той, хто вчив її “мовчати, як янгол”.

— Неможливо, — тихо сказала вона. — Він загинув.

— Офіційно — так, — відповів технік. — Але його тіло так і не знайшли.
На екрані з’явилося фото з бази даних: чоловік середніх років, холодний погляд, спокійна усмішка.
Живий.

Алекс повільно підступив ближче.
— Отже, він повернувся. І грає з тобою.

Ніколь дивилася на екран, не кліпаючи.
— Ні. Він грає через мене. Він хоче, щоб я його шукала. Щоб я знову відчула страх.

Алекс нахилився до неї.
— Тоді зробимо навпаки. Ти не тікатимеш цього разу, Ніколь. Ми підемо за ним.

Вона мовчала, але в її очах спалахнуло те, чого він не бачив раніше — холодна рішучість, зламаний спокій і тінь ненависті, що давно чекала свого часу.

---

Коли вони вийшли з лабораторії, Ніколь зупинилася в коридорі.
Її дихання було важким, руки — тремтіли, хоча вона намагалася це приховати.
Алекс поклав руку їй на плече.
— Він більше не має над тобою влади.

Вона підняла на нього погляд, коротко всміхнулася, але в усмішці не було тепла.
— Помиляєшся, Алекс. Він має владу над усім, що я втратила.

---

Десь у темній квартирі, далеко від них, чоловік переглядав відео з камер спостереження.
Зупинив кадр на її обличчі.
— Отже, ти знайшла мене, — прошепотів він, торкаючись екрана пальцем. — Гра починається знову, янголе.