Розділ 14. Тінь у дзеркалі

Дорога тягнулася нескінченністю. Сіре небо, порожні вулиці, дощ, що стікав по лобовому склу, ніби хтось плакав замість неї.
Алекс керував, мовчки спостерігаючи за нею краєм ока. Вона сиділа поруч, напружена, з поглядом, спрямованим кудись за межі реальності.
Її пальці ковзали по кулону в кишені — тому самому, який вона знайшла на місці злочину. Холодний метал обпікав долоню.

— Ніколь, — тихо озвався Алекс, не відводячи погляду від дороги. — Ти впевнена, що все гаразд?
Вона кивнула, не сказавши ні слова.
— Бо ти поводишся так, ніби хтось дихає тобі в потилицю.

— Можливо, так і є, — прошепотіла вона.

Він кинув на неї короткий погляд. Її обличчя — бліде, очі напружені, наче вона слухає щось, що не чує ніхто інший.

---

Коли вони звернули на вузьку дорогу, що вела до її кварталу, небо вже стемніло.
Вулиці віддзеркалювали світло ліхтарів у калюжах, і все навколо здавалося якимось занадто спокійним.
Занадто тихим.

Ніколь машинально глянула в дзеркало заднього виду.
І серце завмерло.

У відбитті — обличчя.
Бліде, розмите, але знайоме до болю. Усмішка — та сама, що колись снилася їй ночами, коли вона прокидалася від крику.

Вона різко вдихнула, рука стиснула дверну ручку.
— Зупини машину! — вигукнула вона.

Алекс натиснув на гальма, авто різко стало.
Ніколь вискочила надвір, обійшла машину, блискавично витягла пістолет і спрямувала його в темряву.

— Ніколь! — покликав Алекс, вискакуючи за нею. — Що трапилось?

Вона дивилася на порожню дорогу.
Ніяких машин. Ніяких тіней. Лише холод, дощ і темрява.

— Він був тут, — сказала вона тихо. — У дзеркалі. Я бачила його обличчя.
— Ти впевнена? — обережно спитав Алекс.
— Я б не переплутала його навіть через десять життів.

Він підійшов ближче, обережно торкнувшись її плеча.
— Він грає з тобою. Але якщо він поруч, ми його знайдемо. Разом.

Вона обернулася, зустрівшись із його поглядом.
У цих карих очах не було жалю — лише твердість і рішучість.
І щось ще… щось, що ледь-ледь змусило її серце пропустити удар.

---

Коли вони поїхали далі, дзеркало знову відобразило тільки їх двох.
Але десь позаду, за лінією дерев, у темряві стояв чоловік.
Він дивився їм услід, торкаючись леза ножа в руці.

— Добра ніч, янголе, — прошепотів він. — Тепер ти мене бачиш.