Розділ 13. Перша місія разом

Холодний ранок огортав місто туманом, схожим на подих, що завис у повітрі.
Синьо-червоні вогні миготіли на асфальті, змішуючись із тінями дерев.
Ніколь і Алекс вийшли з чорного службового позашляховика — перша спільна виїзна операція.
Її кроки впевнені, але всередині — крижана хвиля.

Місце злочину знаходилося біля старого моста через річку. Туди, куди рідко ступала нога людини.
Поліцейська стрічка колихалася на вітрі, мов поранене крило.

— Жертва — жінка, 26 років, — коротко доповів офіцер. — Зникла три дні тому.
Ніколь лише кивнула. Вона вже знала, що почує далі.

Вона пройшла вперед, туди, де під світлом прожектора лежало тіло.
Обличчя прикрите тканиною, руки складені на грудях.
І на шкірі — тонкий поріз, що утворював слово: “тишa”.

Алекс стояв поруч, мовчки.
Його очі рухалися по кожній деталі — позі, положенню рук, навіть напрямку слідів у грязюці.
— Він грався з часом, — сказав він. — Тіло нещодавно переміщене.

Ніколь опустилася навпочіпки, вдивляючись у землю. На ній — відбиток коліна. І… щось блиснуло. Маленька металева підвіска.
Вона підняла її, і пальці завмерли.

Кулон.
Старий, потертий, зі знаком, який вона знала надто добре.
Точно такий самий він носив одинадцять років тому.

Світ навколо ніби змазався.
Він тут. Він поруч.

— Ніколь? — тихо покликав Алекс. — Що це?
— Нічого, — швидко відповіла вона, ховаючи кулон у кишеню. — Просто уламок.

Він бачив, що вона бреше, але не став тиснути.
Він знав — довіра не народжується в один день.

---

Поки судмедексперти працювали, Ніколь відійшла трохи вбік.
Повітря пахло річкою й холодом, а десь неподалік кричав ворон.
І тоді її телефон завібрував.

Невідомий номер.

> “Ти гарно виглядаєш у чорному, янголе.
Міст — чудове місце для спогадів, чи не так?”

Екран телефону відбив її обличчя — бліде, напружене, очі повні люті.

Вона підняла погляд на міст.
І на секунду здалося — серед туману стоїть тінь.
Силует. Усмішка.

— Він уже поруч, — прошепотіла вона.

Алекс підійшов ближче:
— Хто?

— Той, хто полює не на жертв, а на мене.