Розділ 12. Алекс Вейн - її новий партнер

Усі в Бюро знали: агент Алекс Вейн не був із тих, хто говорить багато.
Його метод — мовчати й дивитися. Вивчати. Складати пазл, поки інші ще сперечаються, де в ньому кути.
За спокійною посмішкою і рівним голосом ховалася історія, яку ніхто не наважувався питати вголос.

Ніколь бачила це відразу.
Його очі — карі, глибокі, завжди напружені, наче він весь час щось утримував усередині.
Не страх, ні. Провину.

— Ти часто говориш із підозрюваними так, ніби ти їх розумієш, — сказала вона під час короткої перерви у справі. Вони сиділи в кав’ярні поруч із відділом. — Чому?

Алекс відпив кави, не зводячи з неї погляду.
— Бо, можливо, розумію.

— Колишній військовий?
— Було. — Його погляд ковзнув убік. — Афганістан. Команда, якою я командував, не повернулася.
Тиша.
— Я повернувся.

Ніколь нічого не сказала. Вона знала цей погляд — він не шукає співчуття. Тільки тишу, у якій можна дихати.
Її пальці торкнулися келиха з водою, коли він тихо додав:

— Ти не єдина, хто має минуле, яке не відпускає.

Вона підняла очі, зустрівшись із ним. Між ними — невидимий зв’язок, що народжувався не зі слів, а з розуміння.
Вони обоє жили із тінями. Але, здається, їхні тіні почали переплітатися.

— Якщо ми хочемо зловити цього виродка, — сказала вона, — нам треба довіряти одне одному.
— Я вмію довіряти, — відповів він. — Питання в тому, чи вмієш ти.

Її губи ледь сіпнулися в усмішці.
— Побачимо.

---

Пізніше того дня, коли вони переглядали матеріали справи, Алекс зупинився біля фото з місця злочину.
На задньому плані, серед розмитих тіней, він помітив фігуру. Високу, з розпливчастим контуром обличчя.
— Ніколь, дивись.

Вона нахилилася. І серце її зупинилося.
Навіть через спотворення зображення вона впізнала цей силует.
Той самий, що колись стояв у дверях, коли їй було п’ятнадцять.

Вона відійшла від екрана, стискаючи кулаки.
— Це він.

Алекс підняв на неї погляд.
І вперше побачив у її очах не страх — а гнів.