Розділ 10. Телефонний дзвінок із минулого

Дощ барабанив по вікнах, коли Ніколь сиділа на підлозі у своїй квартирі, загорнута в ковдру. Кавова чашка поруч давно охолола. На екрані телевізора беззвучно миготіли новини — черговий злочин, чергове розслідування.
Вона намагалася не думати про відео. Про коментарі, про тисячі очей, що бачили її. Але мозок, натренований аналізувати, не міг вимкнутися.

Телефон завібрував.
Невідомий номер.

Спершу вона подумала, що це журналісти. Вона вже кілька днів ігнорувала дзвінки. Та цього разу щось змусило її взяти слухавку.

— Агент Вегга, — коротко сказала вона, голос рівний.

У відповідь — тиша.
Тільки шипіння лінії, схоже на вдих.
І тоді… тихий голос, від якого мороз пробіг шкірою:

— Я знайшов тебе, янголе.

Ніколь завмерла. Світ звузився до звуку дихання у слухавці.
— Хто це? — спитала вона, але її голос зрадливо тремтів.

Сміх. Легкий, майже ніжний — той самий, що переслідував її у снах одинадцять років.
“Янголе…”

Вона натиснула «завершити», та екран не гаснув. Телефон ніби завис, поки слова знову не з’явилися на дисплеї:

> Невідоме повідомлення: “Ти гарно тримаєшся, але я все одно тебе знайду.”

Ніколь відклала апарат, але руки тремтіли. Її погляд упав на темне вікно — за ним рухалася тінь, немов хтось стояв біля дерева.

Її серце билося гучно, як сирена.
Вона підійшла до сейфа, дістала пістолет і, не вмикаючи світло, відступила до стіни.

Погляд — до телефону. Повідомлення зникло.
Наче його ніколи й не було.

Але глибоко всередині Ніколь знала:
минуле не просто повернулося — воно вже стоїть під її вікнами.