Світло екрана вирізало його обличчя з темряви.
Відео з пробіжки знову і знову програвалося на моніторі — зображення, що стало вірусним. Вона — у чорній куртці, холодне повітря, швидкий рух, спалах нападу, а потім — удари, відточені й смертельно точні. І її очі.
Блакитні. Як тоді.
Палець ковзнув по екрану. Він зупинив відео на кадрі, де вона повертає голову до камери.
«Ти виросла, янголе».
Його голос ледь чутний, глухий, немов шелест у пустій кімнаті.
На стіні — десятки фотографій, вирізок, газетні заголовки: “Втеча дівчинки з-під контролю серійного маніяка”, “Жертва, яка вижила”, “Справа, яку так і не закрили”.
Він повільно прикріплює роздруківку нового зображення поруч із старими — тепер уже доросла, сильна, небезпечна.
На столі — ніж, блискучий у тьмяному світлі лампи, і старий кулон із подряпаною поверхнею.
Він стискає його в руці, і кров виступає з розрізу на пальці.
— Нарешті, Ніколь, — шепоче він, усміхаючись. — Ми знову зустрінемось. І цього разу — все буде інакше.
Екран гасне.
Темрява поглинає кімнату.
Але його очі ще світяться в ній — хижі, сповнені одержимості.