Розділ 6. Пробіжка у темряві

Вечір пахнув дощем і мокрим листям.
Осінь опускалася на місто м’якою темрявою, а парк, де Ніколь любила бігати після зміни, здавався безпечним.
Тиша, ледь чутний шелест гілок, ритм її кросівок по асфальту.
Це був її ритуал. Спосіб очистити голову від злочинів, досьє і тіней минулого.

В навушниках грала стара пісня — та, яку вона слухала ще в академії.
Ніколь прискорила крок, відчуваючи, як тіло слухняно реагує: рухи легкі, дихання рівне.
Вона вже майже дійшла до освітленої алеї, коли світло ліхтарів раптово згасло.

Одне. Друге. Потім усе потонуло в темряві.

Серце зробило глухий удар.
Інстинкт спрацював швидше за розум.
Вона витягла навушники, обернулася.

— Хто тут? — її голос був спокійним, рівним, як на тренуванні.

Тиша. Лише шум вітру.

Крок.
Десь позаду, майже нечутно.

Ніколь розвернулася, присякла, торкнулася зброї, схованої під курткою.
Ще крок.
І ще.

З тіні вийшли двоє. Чорні капюшони, ліхтарики в руках, металевий блиск ножа.

— Гарний вечір для пробіжки, агентко, — пролунав глухий чоловічий голос.

Вона не питала, звідки вони знають.
Вона діяла.

Рух — удар коліном, блок, постріл у повітря, далі — серія швидких прийомів, точних, безжальних.
Перший нападник падає на землю з розсіченою бровою. Другий тікає, але Ніколь кидає його через плече, і він з глухим стуком вдаряється об асфальт.

Вона стоїть над ними, дихання швидке, очі холодні, блискучі.
Серце гуде в грудях, але руки не тремтять.

— Ви зробили помилку, — каже вона, наставляючи зброю. — Я вже не здобич.

Поліцейські сирени наближаються.

---

Пізніше, у відділку, Алекс стояв поруч, дивлячись на відео з камер спостереження.
Камера зняла все — від моменту, як світло згасло, до того, як вона знешкодила нападників.

— Це потрапило в мережу, — мовив він. — Відео вже набирає мільйони переглядів.
— Чудово, — сухо відповіла Ніколь. — Тепер я зірка YouTube.

— Люди називають тебе “янголом у чорному”.
— Іронічно, — кинула вона, дивлячись на екран, де вона сама, у повільному повторі, розправляється з нападниками.
— Чому?
Вона зітхнула, тихо.
— Бо одного разу вже була чиїмось “янголом”. Тільки тоді мене ледь не вбили.

---

Після допиту, коли всі розійшлися, Алекс підійшов до неї ближче.
— Це не просто напад, Ніколь. Вони знали, хто ти.
— Я знаю.
— І хтось хотів, щоб це відео стало вірусним.
Вона зустріла його погляд. Карі очі спокійно вивчали її, ніби намагалися знайти тріщину в броні.

— Якщо це хтось із минулого… — почав він.
— Тоді це буде моя гра, — перебила вона. — І цього разу я полюватиму.

---

Вона повернулася додому пізно вночі.
На екрані телефону — сотні повідомлень, новини, статті:
“Агентка ФБР самотужки знешкодила двох нападників.”
“Хто така Ніколь Вегга — янгол правосуддя чи нова сенсація мережі?”

Вона вимкнула телефон.
Та перед тим, як екран згас, на дисплеї спалахнуло повідомлення без номера:

“Я бачив, як ти виросла, янголице. Але ти все ще моя.”

Холод пробіг по спині.
Ніколь стискає телефон, очі звужуються.
У відбитті вікна вона бачить своє відображення — холодне, сильне.

— Полювання почалося, — шепоче вона.