Розділ 5. Тренування мисливиці

Минуло ще чотири роки.
Чотири роки болю, тренувань, падінь і знову підйомів.

О п’ятій ранку в залі — лише удари. Різкі, ритмічні, точні.
Ніколь била по боксерській груші, поки шкіра на руках не червоніла. Її рухи були бездоганні, мов відточений ритуал.
— Ще, — шепотіла сама собі. — Ще один удар. За ту ніч. За той страх. За того, хто сміявся, коли я кричала.

Її тренер — ветеран ФБР, Кларк, спостерігав мовчки. Він бачив сотні агентів, але в цій дівчині було щось інше.
Не лише дисципліна.
Полум’я.

— Відпочинь, Вегга, — нарешті мовив він.
— Мисливці не відпочивають, — відповіла вона, стираючи піт з чола.
— Ти вже не здобич, — спокійно сказав він. — Але якщо не навчишся відпускати біль — він стане твоїм ворогом.

Вона не відповіла.
Бо знала: біль — її паливо.

---

Увечері — полігон. Постріли лунають у темряві, кожен точний, кожен холодний.
“Ціль уражено.”
Ніколь опускає пістолет. Її руки не тремтять.

У неї є мета.
Полювати на тих, хто колись полював на неї.

---

Пізніше, в роздягальні, коли решта агентів уже пішли, Ніколь стояла перед дзеркалом у чорній формі ФБР.
Сині очі виблискували під неоновим світлом — не просто відблиском, а холодним вогнем рішучості.

У кишені — срібний кулон із крилом. Єдине, що залишилось після тієї ночі.
Вона завжди носила його біля серця. Не як спогад, а як присягу.

— Агентко Вегга, — почула позаду низький чоловічий голос.
Ніколь обернулася. На порозі стояв високий чоловік у темно-синій куртці з емблемою ФБР, із коротким русявим волоссям і проникливими карими очима.
— Алекс Вейн, — представився він, простягнувши руку. — Мені сказали, ми будемо працювати в одній команді.

Її погляд ковзнув по його руці, потім — у вічі.
Вона не звикла до дотиків. Але щось у його спокійному, впевненому погляді змусило її зробити крок уперед.

Вона потисла руку.
Коротко. Обережно.
Але в ту мить щось ніби клацнуло — не небезпека, а інше відчуття. Непередбачуване.

— Ласкаво просимо до команди, агентко Вегга, — усміхнувся Алекс.
— Я не потребую вітання, — відповіла вона сухо, але кутики її губ ледь-ледь здригнулися.

Він бачив це.
І зрозумів, що ця жінка — не просто агентка. Вона — буря, яку неможливо приборкати.

---

Тієї ночі, сидячи вдома з чашкою кави, Ніколь відкрила ноутбук.
Вправа “аналіз відкритих справ”.
Але замість нових файлів її рука тремтливо натиснула “архів”.

Папка “Янголи тиші”.
Справу офіційно закрито. Вбивця — не знайдений.

На моніторі миготіло старе фото — уламки мотузки, відбитки в лісі, її дитячий малюнок зі свічкою.
І рядок: “Ймовірно, жертва №7 вижила.”

— Жертва, — прошепотіла вона. — Уже ні.

Вона закрила ноутбук.
Тепер починається її полювання.