Розділ 4. Новий початок

Минуло сім років.

Вітер гойдав верхівки дерев, пахло дощем і кавою — аромат, який Ніколь навчилася любити. Він був теплим, справжнім, таким, що повертав у сьогодення.

Вона стояла перед дзеркалом — коротке біляве волосся, холодні блакитні очі, прямий погляд. Дорослішання зробило її витонченою, але не зламало.
На столі — посвідчення стажерки програми при Академії ФБР.
Маленька табличка з великими літерами: NICOLE VEGGA.

Вона не змінила прізвища.
Не тому, що забула біль, — а тому, що перетворила його на силу.

У кімнаті — тиша, лише цокання годинника.
Поруч на стіні висів плакат з написом: “Стань тим, кого боявся твій ворог.”

— Ти готова? — у дверях з’явилася Мія, її сусідка по кімнаті. Весела, балакуча, повна життя — повна протилежність Ніколь.

— Готова, — коротко відповіла вона, застібаючи чорну куртку.

У тренувальному залі пахло потом, металом і напругою. Інструктор Реймонд, колишній спецагент, кидав погляди, які не потребували слів.
— Рід, ти перша. Тема — затримання підозрюваного в темному приміщенні.

Ніколь кивнула. Її рухи були точними, холодно-спокійними. Після першої ж хвилини він підняв брови — новачки рідко тримають рівновагу так чітко.

— Добре, — нарешті сказав. — У тебе є інстинкт.

Вона знала, що цей “інстинкт” — не дар, а шрам. Пам’ять про ту ніч, коли інстинкт виживання врятував її.

Після занять вона вийшла на дах корпусу. Нічне небо над містом — таке саме, як тоді.
Дощ падав м’яко, наче змивав тіні минулого.

Телефон у кишені вібрував. Повідомлення.
Невідомий номер.
“Ти добре стріляєш, Янголице.”

Серце в грудях зупинилось.
Екран гасне, але слова залишаються в голові.

Він знає.