Розділ 2. Втеча

Темрява стала союзницею.
Після того, як він пішов, залишивши двері підвалу прочиненими, Ніколь сиділа нерухомо.
Кайданки на зап’ястях боляче врізалися в шкіру, але мозок працював швидко.
Він довіряє тиші. Думає, що вона зламалась.

Помиляється.

Вона пригадала — третій цвях унизу ланцюга був розхитаний. Ще вчора вона пробувала крутити його шматком скла, який знайшла біля стіни.
Тепер — або зараз, або ніколи.

Краплі поту стікали по скронях.
Метал подавався неохоче, скрипів, боляче дряпав пальці.
Кожна секунда здавалась годиною.

І нарешті — клац.
Ланцюг зсунувся.

Серце забилось ще швидше.
Вона не дихала, лише дивилась на сходи — тиша.

Ніколь підвелась. Ноги тремтіли.
На столі — піднос із водою. Вона взяла склянку, розбила об край. Тепер мала гострий уламок.
Краще ніж нічого.

Вона ступила до дверей.
Наверху — коридор, сірий, з єдиною лампочкою, що миготіла. На стінах — фотографії дівчат. Деякі — з вирізаними очима.
Її шлунок стисло від жаху.

Позаду — звук.
Двері знову відчинилися.

Він.

— Куди зібралася, янголе? — голос, як шепіт у сні.

Вона кинулася вперед.
Бігла, як могла.
Перший удар — повз, другий — уламок скла розсік йому щоку. Він заревів, і цього вистачило.

Сходи. Двері.
Вона рвонула ручку — зачинено!

Ключі, де ключі?!
На поясі в нього блиснув метал.

Вона стрибнула — відчайдушно, болісно, але вхопила ключі. Падіння. Удар. Болить усе.
Та двері розчахнулись.

Холод.
Ніч.
Свобода.

Вона біжить босоніж по землі, вкритій листям. За спиною — його голос.
— Ти ніколи не втечеш від мене, янголе!

Ніколь біжить далі, не озираючись.
Попереду — дорога. Світло фар. Крик.
Гальма.
Хтось виходить із машини, кричить її ім’я, якого він не знає.

І перед тим, як темрява знову накриває її свідомість, Ніколь думає лише одне:

Я жива.