Розділ 1. Янгол у підвалі

Темрява мала запах.
Запах сирості, металу й крові.

Ніколь Вегга прокинулася від власного подиху — уривчастого, задушливого, наче в грудях стояв камінь. Її щоки торкалася холодна підлога. Під пальцями — шорсткий бетон. Вона поворухнулась — і тихо дзенькнули кайданки.

Паніка підступила хвилею.
Серце билося в скронях, як молот.

— Гей! — її голос зірвався на шепіт. — Є хтось?..

Відповіддю була тиша. Така тиша, що аж вуха дзвеніли. Лише крапля — раз за разом — падала з труби у кутку.

Вона сіла, ледве втримуючи рівновагу. Руки скували кайданки, але ланцюг дозволяв рухати ними кілька сантиметрів. На стіні навпроти — старе дзеркало. Тріщини спотворювали її обличчя.
Вона ледь впізнала себе — бліда, розпатлана, очі розширені, як у дикої тварини.

Потім — звук.
Двері нагорі. Скрип. Кроки. Повільні, розмірені.

Він.

Ніколь застигла. У грудях — крижана тиша. Вона знала ці кроки. Чула їх щоночі. Той самий ритм. Та сама байдужість.

Світло спалахнуло. Сліпуче, біле.
На сходах стояв чоловік у темному. Маска — чорна, гладка, без виразу.

— Прокинулася, — його голос був спокійним, навіть лагідним. — Я думав, ти спатимеш довше.

Він спустився, тримаючи металевий піднос. На ньому — хліб і вода.
Ніколь відчула, як щось усередині неї здригнулося — не страх, а лють.

— Ти… — вона намагалася говорити, але голос зрадив. — Навіщо ти це робиш?

Він нахилився ближче.
Її серце зупинилося.

— Бо ти — моя янголиця, — прошепотів він. — І я хочу, щоб ти навчилася мовчати.

Він підняв руку — торкнувся її волосся.
Ніколь відвернулася, і в ту ж мить холодна рішучість прокинулася в її погляді.

Вона більше не буде мовчати.
Не сьогодні. Не ніколи.