Осінь

Осінь

 Глава 1.

Доля – ніщо інше, як слово, вигадане тими, хто втомився боротися. Вирішив, що пливти на хиткій колоді вздовж бурхливої ріки безпечніше, ніж зробити спробу дістатися берега. Більшість навіть не здогадується, часто переписане сотні тисяч разів, що, здавалося б, веде до одного й того ж фіналу, можна змінити… Інколи,  єдине серце, яке б'ється у незвичному ритмі, здатне зруйнувати стіну застарілої думки, немов вона мощена шматочками найтоншого скла. Розабель Вінд зрозуміла це надто пізно. Довго вірила у неспроможність повернути історію з голови на ноги, поки випадок не змінив її хід назавжди…

Найтуманніша осінь, яку вона пам'ятає. Прокидаючись зранку й виглядаючи у вікно Розабель спостерігає, як ліси вікторіанської Англії потопають у густому тумані, який інколи називає розбавленим молоком. Не найжахливіше й точно не найкраще порівняння. Лягаючи спати сподівається, що новий день буде сонячним, теплим, але кожен ранок повторюється. Таке враження, що якась чаклунка прокляла місто й туманна напасть ніколи не поверне в сторону іншого поселення. Часом хочеться поїхати й вона ледь-ледь стримує імпульсивне бажання. Якомога далі від громіздких маєтків і найбільше від молочного туману.

Міс Розабель Вінд зняла рукавички, засмучено оглядаючи поділ сукні, вкритий шаром бруду. З року в рік одне й те ж. Жодної естетики, лише зіпсований одяг. Русяве волосся, аби як закріплене шпильками. Настільки дратує, що від ранку сверблять руки, бажаючи зруйнувати роботу Кари. Дівчина - покоївка, кухарка, прибиральниця, але найголовніше - подруга. Прогулянка не звільнила голову від важких думок, а навпаки, посилила їхній вплив. Дивовижно, бо зазвичай свіже повітря допомагає. Часто доводиться пробиратися крізь речі, пов’язані з сімейною справою, хоча більшість проблем вирішує дядько, який живе у Лондоні й висилає гроші на потреби племінниці. Все, що стосується маєтку після смерті батьків - її відповідальність, так вона вирішила. Розабель ще молода, всього двадцять два роки топче англійську землю. Зважаючи на сильну одержимість минулим і непростий характер, не хотілося брати на себе багато. Одначе, за останні роки три багато змінилося й вона також. Тепер це неприємна рутина. Можливо, доля все ж існує, а інакше, чому хтось вгорі вирішив забрати найближчих людей? Чому повинна сама розбиратися з усіма проблемами? Заощадження перший час дозволяли жити легковажно, але старий маєток з кожним тижнем розвалюється сильніше. Якщо вона не навчиться вправлятися із сімейною справою, то залишиться без монетки в кишені. Буде спати просто неба й поруч нікого, навіть Кари, яка кожного ранку допомагає шнурувати корсета. Не буде нічого з того, завдяки чому вона виживає зараз.

Дах маєтку протікає в одній із кімнат, після дощу доводиться витирати калюжі. Ремонт затягнувся. Дірку прикрили дошками, поклали зверху нову черепицю, але вночі все одно чути звук крапель, які падають вниз і розбиваються, зустрічаючись з паркетом. Врешті-решт, стоячи в брудних чоботах на тільки помитій підлозі вирішила, що настав час покликати професіоналів, аби розв’язати проблему раз та назавжди. Розвалити фамільне гніздечко, збудоване руками предків – остання справа. І як же не зручно з цими шпильками, які тиснуть на шкіру голови! Не витримавши полізла пальцями в плетіння, створені вмілими руками. Через хвилину охайна зачіска зникла, тепер хвилясте волосся спускається вниз по плечах і аж до середини спини. 

— Розабель!

Почувши своє ім'я здригнулась. Неочікуваною, хоча знає, що знайомий голос може належати лише одній людині і він давно звик заходити не стукаючи у двері. Олівер посміхнувся, широко та ясно, як завжди вмів лише він і навіть похмурий пейзаж за вікном став милішим, як це не дивно. Чи можна в усій Англії знайти благороднішого, добрішого, милішого хлопця? Питання риторичне. Звісно ні! Разом росли, гралися, ставали досвідченішими, зріли у своїх судженнях. Немає нічого природнішого, ніж те, що їхні батьки прагли гучного весілля. Хіба ні? Розабель не хоче поспішати, а він готовий чекати на неї вічність. Вона посміхнулася у відповідь. Щічки рум’яні через холодний вітер, але йому подобається думати, що причина в ньому. Нескінченне очікування яскравого ранку в благородній меланхолії не завадило приїхати до старого маєтку. Хоче розвеселити Розабель. Вона, зі свого боку, радіє хоч якійсь компанії. Під час прогулянки вкотре зауважила, що залишилась сама, працівники "маленького замку" поховалися по норах, щоб перечекати жахливу погоду. Вона - самотня принцеса в порожній бальній залі, танцює з привидами.

— У мене для тебе дещо є, — повідомив Вудс.

— Тоді не варто випробовувати моє терпіння, — резонно підмітила, вигнувши брову. 

Олівер, який звик до випадів, спокійно підійшов до маленького круглого столика. Вийняв з кишені листок, розгорнув та багатозначно поклав на темне поліроване дерево. Розабель нахмурилась, запитуючи:

— Хочеш потренувати читання вголос? 

— У тебе проблеми з терпінням! Гаразд, не хочеш читати, тоді я розповім. Це приємна новина, ти зрадієш.

— Впевнений? Я можу буду нещадною у гніві.

— Тоді краще поквапитися. Цей папірець скріплює домовленість з містером Шеклі, його працівники прийдуть полагодити дах найближчим часом.

 — Ти зробив це, негіднику?

Вмить завдала удару рукавицями в груди.

— Я очікував іншої реакції…

— Ти не повинен так чинити, сімейний будинок – лише моя турбота. Я віддам витрачені гроші, як тільки ми знайдемо нових клієнтів.

У Розабель ніколи не було проблем з красивими сукнями, адже родовід Вінд ось вже декілька поколінь займається реалізацією найякісніших тканин, вже готових елементів одягу та їх частин. Проте, останнім часом все йде не так, як раніше… Багато конкурентів й, мабуть, недостатня кількість старань зі сторони Розабель, хоча вона завжди робить те, на що спроможна. У цьому більше покладається на участь дядька, який керує крамницями в Лондоні. Туман символічно затягує пасками навколишні ліси, відображаючи проблеми, які наближаються з усіх сторін. Вона знаходиться під пресом. Та навіть у найважчих ситуаціях не хоче залишатися в боргу, тим паче перед Олівером.