Глава 13 "Вечеря"

Олівія

Цілий день вигадувала причини не піти на небажану вечерю, але так й не змогла знайти нормальну відмовку. Батьки одразу зрозуміють, що щось не так. У їхніх очах Ной Адамс ледь не герой, бо прибіг на допомогу й доставив їхню доньку додому на руках. Якби я сказала, що він мені нахамив, сумніваюся, що мені б хтось повірив, бо з ними він розмовляє ввічливо. Пленталася за батьками й сподівалася в останню мить вигадати спосіб порятунку. Уявляю його кислу байдужу пику, коли він мене побачить. Сказати, що болить живіт? Пізно.
Тато постукав у двері й через кілька секунд вони відчинилися.

— Добрий вечір, — вийшла усміхнена місіс Адамс. — Заходьте скоріше, така погода, тільки сидіти в теплій домівці.

— У вас так затишно, — сказала мама, проходячи у вітальню.

— Почувайте себе, як вдома. У мене майже все готово, тільки Ноя ще немає. Сподіваюся він не забув по вечерю, — зітхнула вона й повернулася на кухню.

— Я допоможу, — підвелася мама й поспішила за нею.

Почувши, що його немає вдома, аж легше дихати стало. На відміну від місіс Адамс, сподіваюся, що він приїде, коли я буду вже вдома у своєму теплому ліжечку й бачитиму кольорові сни. Бажано про те, як помститися занадто зверхньому сусіду.

— Ліві, що з настроєм? Ти сьогодні якась сумна, — відірвав тато від роздумів.

— Ні, все гаразд. Просто скучила за друзями, — ляпнула перше, що спало на думку. Насправді ми з Холлі віддалилися одна від одної за цей час. Якщо й говоримо телефоном, то жодних секретів більше не озвучується. Звичайна розмова, наче ми прості знайомі, а не кращі подруги. Останнім часом Дороті знає про мене набагато більше.

— Можливо, пізніше зможеш їх навідати, — загадково посміхнувся. — На фірмі справи йдуть добре. Гадаю, ми зможемо собі дозволити виконати забаганку дочки побачити друзів у якийсь з вікендів.

— Це чудово, — спробувала зобразити на обличчі щастя.

У вітальні й справді було затишно. Вона була трохи більшою за нашу, зі справжнім комином й пухнастим килимом на підлозі перед ним. Спочатку я подумала, що це шкура якоїсь тварини, та потім полегшено видихнула, коли тато заперечив. Біля вікна стояло широке крісло. Дивлячись на нього я уявила, як було б зручно вмоститися у ньому, загорнутися у плед й дивитися як падає сніг за вікном. Бажано з чашкою какао у руках й хорошою книгою. Стоп! Олівіє, згадай коли ти останній раз читала. Е… Коли витирала пилюку з книг у бібліотеці, читала їхні назви. Насправді я не великий фанат романів, більше люблю книги, що мотивують, але й ті давно не відкривала. Там, на жаль, не пишуть як помститися хамовитому сусіду, а я останнім часом займалася тільки цим.

Посередині кімнати розташувався широкий світло-сірий диван у формі півкола з темними подушками. На якому ми й сиділи з татом. А перед нами стояв низенький столик з трояндами у прозорій скляній вазі. На коминній поличці була купа фото у рамках, та мені було незручно їх роздивлятися.
Коли місіс Адамс покликала нас за стіл, я впевнилася у думці, що сусід, дізнавшись про мою присутність, просто вирішив проігнорувати вечерю, за що й подякувала подумки.

— Куди ви стільки наготували? — не втримавшись запитала, коли побачила кількість страв на столі.

— Ми так рідко приймаємо гостей, що я на радощах вирішила похизуватися своїми вміннями, — розсміялася жінка, дістаючи ще й м’ясо з духовки.

— А Ной? — запитала мама.

— Не будемо його чекати. Можливо, щось змінилося і він, зустрівшись з Вейном, вирішив залишитися в Мілуокі, — відповіла жінка й сіла за стіл.

— А цей Вейн… — наважилась запитати, бо ім’я здалося знайомим.

— Його друг. Вони дружать ще з університету.

Точно! Це той, на кого так запала Дороті, що навіть не ходить гуляти. Цікаво б було подивитися на того Вейна.

— Не знаю, як ти його робиш, але це просто неймовірно, — розхвалювала мама сир, яким нас пригощала жінка.

— Роки тренувань, але не мої. Сир у нас варить Ной, — відповіла посміхнувшись, а я ледь не вдавилася кусочком, який взяла з тарілки. Ммм, справді смачно, але геть неочікувано, що цим процесом займається нестерпний сусід.

— Дуже смачно, — підтримав тато. — А цей журавлиний соус просто неймовірний.

— А це вже мій рецепт.

— Я помітив, що журавлина користується у цій місцевості неабияким попитом.

— О, звісно. Журавлина — головна ягода Вісконсина. Шістдесят відсотків всього урожаю Америки збирають саме тут. Щоб побачити як штат перетворюється на яскраво-червону ковдру потрібно приїжджати восени. Процес збору врожаю дуже яскравий на фарби. Якщо хочеш, Ліві, — звернулася вона до мене, — можеш поїхати з Ноєм й побачити все на власні очі. Він приблизно через тиждень допомагатиме Вейну збирати врожай.

— Добре, — тільки кивнула, бо на сто відсотків була впевнена, що ніхто мене туди не візьме. — А що це за сир? — вказала на кубики світло-жовтого кольору, що смішно порипували на зубах й мали приємний молочний смак.

— Це молодий чедер, — відповіла жінка. — А це, — почала по черзі вказувати на сир й розповідати про нього, — козячий, що дозрівав у каві, оцей — коров’ячий, витриманий рік, а цей — просто вершковий. Спробуйте ще чедер, що визрівав близько року. Я можу говорити про це вічно, бо не уявляю як можна не любити сир.

— А ця ідея, вона з’явилася спонтанно? — поцікавилася мама.

— Ной давно пропонував спробувати, але я все не наважувалася. Мене важко змусити ризикнути. Ось він інша справа. Так сталося, що ми залишилися удвох і довелося щось змінювати. Тоді він і взяв все у свої руки. Приховувати не буду, було важко. Ной закінчував школу і тягнув все на собі. Вмовив мене продати квартиру у центрі й переїхати сюди. Узгоджував план будівлі сироварні з будівельниками, займався договорами на постачання молока, бо тоді у нас не було ніякого господарства. А коли з’явилося, він сам все тягнув, поки не з'явилися гроші найняти робітників.

— Оце так, — промовила за всіх нас мама.