Глава 12 "Небажаний сюрприз"

Ной

Звідки тільки взялася ця мала коза на мою голову? А дійсно, звідки? Потрібно буде у мами запитати, бо якось раніше не доводилося про це думати. Це ж треба таке вигадати! А найсмішніше те, що я бачив як вона робила ті маніпуляції, а потім впала, бо був зовсім поруч. І стріляв я зовсім в інший бік. Така наївність мене розсмішила, що я ледве стримався, коли побачив удавані сльози на милому личку. Цікаво, скільки їй? А потім погляд й ніжні дотики на моїй шиї збили весь запал розсекретити її план, що я продовжив грати у цю гру. І не помилився. Її розгубленість мене неабияк потішила. Дивилася на мене своїми великими карими очима й шукала підступ. Сто відсотків шукала! Та не на того напала, мала! Я вмію бути ніжним. Впіймав себе на думці, що мені сподобалася розгубленість на її обличчі.

Ото сміху було, коли побачив, як вона демонструє свою травму Дороті. Просто фарт якийсь! Я йшов і не знав, що сказати, а тут така вистава, що й вигадувати нічого не довелося. Зробив ображений вираз обличчя і все! Можна йти. Уявляю, як вона засмутилася, бо стовідсотково хотіла продовжувати комедію. А тут така поразка. Мушу визнати, що вона симпатична, така крихітна й тендітна проти мене. Було приємно нести її на руках. Але характер… Це просто якийсь жах.

Тоді, коли ми зустрілися вперше, я справді її не бачив. Їхав додому злий, бо знову у центрі зустрів Дебору. Причепилася, як реп’ях, ледь відвадив. Вона мене дістала до печінок своїм писком над вухом. Останнім часом навіть до нашого з Вейном улюбленого бару не ходжу, бо обов’язково зустріну її. Для моїх нервів краще залишитися вдома. Ніколи більше не вляпаюся у стосунки. Це просто виніс мозку. Не знаю, чому кохання описують як найпрекрасніше у світі почуття. Мені воно тільки нерви принесло. Дивитися, як твоя дівчина цілується з іншим, ще те задоволення. Тому геть цю дурню!
В мені кипів гнів, тому я так необережно накинувся на Олівію, а коли спохватився вона почала закидати мене звинуваченнями й образливими словами. І я не витримав! Людина не може терпіти вічно, тому під гарячу руку попала ця мала. А потім почалося те, що почалося. Вона веде неоголошену війну. І, гадаю, не заспокоїться після такої швидкої поразки. Тільки от я навряд чи виправдаю її сподівання.

Ще затемна поїхав до Мілуокі, відвезти партію сиру на продаж, а також ввечері зустрітися з Вейном якого не бачив хтозна скільки. Він зайнятий у себе на полях, а я у сироварні. Часу зустрітися не вистачає.
Прийшов до бару перший, друга ще не було. Замовив воду й сів за дальній столик, щоб ніхто не заважав нашій розмові. Підпалив цигарку й втупився у вікно. Давно я тут не був, хоча у Мілуокі буваю часто.

— Сумуєш, красунчику? — роздався наді мною голос Вейна.

— Придурок, — хмикнув я й потиснув руку друга.

— Щось сталося, чи в тебе від старості така сумна пика?

— Та ось думаю, добрячого стусана тобі дати за те, що запізнився.

— Не зрозумів? Зачекай, ти що воду п’єш?

— Маю повернутися додому, мама попередила про якийсь сюрприз.

— Оце кидалово. Ну, ти друже мене засмутив.

Він пішов до барної стійки й через хвилину повернувся з пляшкою пива у руці.

— Я навіть автівку не брав, а ти мене так кинув.

— Наступного разу, — погасив цигарку, роздивляючись інтер’єр.

— То може посидимо у нашому барі в Медісоні? — запитав він.

— Коли?

— Та хоча б у ці вихідні. Що нам заважає?

— Нічого не заважає, — погодився з ним. — Давай, я не проти.

— От і добре. А то я вже було подумав, що ти береш приклад з мого діда, — розтягнув либу.

— Мені має бути це цікавим? — запитав, але був впевнений, що це черговий прикол.

— Аякже, — розсміявся той. — У дев’ять вечора відбій та спокійний сон до самого ранку.

— Ну ти й дурень. Мені зараз не до спокою.

— Багато роботи? — запитав вже серйозно.

— Це теж. Ти ж пам’ятаєш, що біля нас пустував будинок?

— Наче так. А що з ним не так?

— Влітку туди заселилася родина.

— Діти не дають спокою своїм писком? Розумію. Я теж не в захваті від сусідських малих. Завжди пхають свої носики куди не слід.

— У мене таке відчуття, що тобі комфортно спілкуватися з самим собою. Ти навіть не дослухав.

— А що?

— Хоча, в чомусь ти маєш рацію. Мала не дає спокою, затіяла зі мною воювати. Тільки така десь років на двадцять.

— Опана! — загорілися очі друга. — Це вже цікаво! Хто така? Як взагалі? — обвів рукою своє обличчя.

— Ти краще спитай інше, — хмикнув, розуміючи на що він натякає.

— У вас вже щось було?

— Ну ти й кобелина. Ця дівка характером гірша за Медузу Горгону. Як зиркне своїми очиськами, так і тягне втекти якомога далі. Та вона мені навіть Річа налякала своїм криком.

— Ого! А в тебе там весело. Хотів би я познайомитися з такою штучкою. — До речі, поки ти там воюєш зі своєю Горгоною, Дебора не залишає спроб тебе повернути.

— З чого ти взяв? — почав дратуватися, бо вона вже дістала.

— Яких тільки пліток про тебе не чути. Навіть мені в Мілуокі доносять новини.

— Вона просто несповна розуму. Такі проблеми потрібно лікувати у клініці.

— Як згадаю той вечір…

— Досить, — перебив його. — Ти б також так вчинив. Хіба ні?

— Так, — без роздумів кивнув друг.

— Що чути про збір урожаю? Я потрібен? — вирішив перевести тему в інше річище.

— А як же без тебе? Звісно, потрібен.

— Ясно. Тоді повідомиш точну дату, щоб я нічого не планував.

— Окей, ти що вже йдеш? — здивовано запитав, коли я підвівся.

— Так, поки доберуся, буде час вечері. А мене сюрприз чекає. Як я можу таке пропустити? Ти ж знаєш як я обожнюю сюрпризи.

— О, це точно! Просто мрієш про них, — розсміявся Вейн, знаючи про мою нелюбов до будь-якої неочікуваності. Зазвичай я все планую і не змінюю своїх планів.

— Підвезти?

— Е, ні. Я ще посиджу, — підняв пляшку, зиркаючи на сусідній столик, де хвилину тому сіла компанія дівчат.