Олівія
Заради свого успіху, я навіть полюбила прохолодні ранки Медісона. Зранку, визирнувши у вікно, побачила безхмарне небо й чудовий осінній ранок. Саме час виконати завдання... мабуть. Переспавши з цією думкою, вже не була такою впевненою у його геніальності. Був страх, що все може закінчитися не дуже вдало для мене. А з іншого боку, якщо зараз я не зроблю те, що планувала, прийде зима і бігати по кучугурах снігу буде проблематично. Тому я одягла свої коротенькі шорти, майку, зібрала волосся, взула мокасини й гайнула назустріч новому дню. Коли бігла повз сусідів, краєм ока помітила свою майбутню здобич. Це добре. Готується.
У повітрі яскраво відчувався початок осені. Дерева починали переодягатися у жовті одежини, роблячи сосни ще зеленішими на своєму золотистому фоні. Я бігла з насолодою вдихаючи ранкове повітря, на душі був неймовірний спокій. Добігши до лісу я зупинилася з захопленням розглядаючи величні сосни.
Тиша… Такий приємний ранковий спокій порушений тільки співом пташок й шелестінням листя на деревах. Сонце помалу підіймається з-за обрію, хочеться заплющити очі й відчути на обличчі перші лагідні промені. Чудовий час, сповнений натхнення й внутрішнього піднесення. Та зараз це припиниться. Через… одна, дві… Шалений гуркіт пронизує таку приємну тишу. Все, сьогодні чаша мого терпіння переповнилася й мовчанку доведеться скасувати. Ну, тримайся! Ти хотів війни? Дочекався!
Хапаю перше, що потрапило під руку, якийсь кусок кори, і з усієї сили дряпаю собі ногу. Падаю на землю й кричу на весь голос. Через декілька секунд він опиняється поруч й падає біля мене на коліна, перелякано дивлячись в моє обличчя.
— Що трапилося? Де болить?
— Нога, — жалібно стогну, — тримаючи руку на голені.
— Дай подивитися, — легенько намагався прибрати мою руку.
— Ні, дуже болить.
— Але як? — він ухопився за голову. — Я стріляв в інший бік.
— Звідки я знаю? Кусок кори відлетів й боляче вдарив мені в ногу. Можливо, куля потрапила у дерево?
— Це неможливо, — заперечно похитав головою.
— Ти хочеш сказати, тут є інші мисливці? Звісно! Це ж зробив не ти! — почала кричати, тримаючись за ногу й схлипуючи.
— Тримайся за шию, я обережно підніму тебе й відвезу до лікарні, — почав обережно підіймати мене.
— Не потрібно у лікарню, я хочу додому, потрібно обробити рану, — сказала, обіймаючи його за шию. В ніздрі вдарив аромат його парфуму: легкий солодкуватий аромат мускусу з нотами деревини та шкіри.
Ні, я не знавець чоловічих ароматів. Просто колись купувала Саймону парфуми на подарунок й цікавилася, що краще обрати. Кажуть, що аромат мускусу викликає у людей суперечливі відгуки. Комусь огидний, хтось взагалі його не відчуває, а хтось вважає еротичним й збуджувальним. Щодо мене, то мені він подобався, чисто чоловічий, але не занадто важкий.
Він швидко рушив у бік дому, тримаючи мене на руках, як пушинку. Я трималася за нього й тихо раділа, що мій план вдався з мінімальними втратами та зусиллями. Ной повірив у мою акторську гру, не сумніваючись і миті. Пропала в мені актриса, потрібно було краще обирати рід свої занять.
— Сильно болить? — запитав, звертаючи у бік свого будинку.
— Так, — схлипнула. — А куди ти йдеш? Мені додому потрібно.
— Оброблю тобі рану, — коротко відповів й відчинив двері, обережно мене заносячи. Оце поворот! Такого я не очікувала. Не просто успіх, а мега везіння якесь. Побувати в нього вдома, та ще й де? У спальні, в яку він мене приніс й обережно посадив на широке ліжко. Поки у ванній кімнаті шукав антисептик, я роздивилася спальню. Кімната простора, але похмура. Стіни пофарбовані у темно синій колір, меблів по мінімуму й багато вільного місця. Ліжко широке, наче спить він тут не один. Хоча, мені до цього немає ніякого діла. Цей аспект його життя мене не цікавив, тільки зараз спала думка, що я не бачила його з дівчиною. Жодного разу. Біля ліжка тумбочка з закритим ноутбуком на ній, є шафа для одягу та шафа з книгами, плазма на протилежній стіні, та комод біля дверей. У кімнаті чисто, і це штовхнуло мене на думку, що він тут не живе, але ж я сама бачила його у вікні. Невже так любить порядок?
— Дай подивлюся, — повернувся з купою якихось пляшечок й присів на підлогу біля мене. Я прибрала руку й побачила труди своїх старань. Рана, якщо можна так назвати, зчесану шкіру й декілька крапель крові, виглядала не так страшно, як я кричала.
— Нічого страшного, а ти мене так налякала, — видихнув Ной.
— І що? Треба було пробити мені ногу наскрізь? Щоб вже й ходити не могла?
— Припини хоч зараз кусатися, — гаркнув на мене і я затихла. — Я тобі, до речі, допомогти збираюся.
— А хто винуватець цього всього? — не змогла змовчати.
— Я не хотів. Вибач мені, не знаю, як так сталося. Це якийсь нонсенс.
— Мені не почулося? Товстошкурий Ной Адамс просить вибачення?
— Ти прекрасно все почула, досить ламати комедію. — Він обережно зняв моє взуття, що викликало ще більший шок ніж його вибачення й почав обробляти рану. Рухи були злагодженими, наче точно знав що робити. Подряпина почала пекти та щипати, я скривилася та так й застигла, коли він обережно подув на неї. Не знала, що думати, аж ніяк не очікувала такої турботи.
— Болить? — запитав, поглянувши на мене.
— Е… вже не так. Дякую, я піду, — спробувала встати, та він не пустив, притримавши за коліно. Долоня була теплою і ніжною. Я гадала, що від фізичної праці його руки, як наждачний папір, а виявилося, що помилялася і схоже це не єдина моя помилка.
— Зараз накладу пластир й віднесу тебе додому, — спокійно промовив й повернувся до ванної кімнати. А я почала пригладжувати волосся й гадати як виглядаю. Я бігала, отже можу неприємно пахнути, почала обнюхувати себе. Та що це зі мною? Ліві, зберися й чітко слідуй за планом. Ти цього чекала майже три місяці.
— Їсти хочеш? — запитав, наклеюючи пластир на подряпину.
#4174 в Любовні романи
#1963 в Сучасний любовний роман
#986 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 15.12.2020