Глава 9 "Ідея"

Олівія

Перший день мого полювання прийшовся на прохолодну погоду. Знову якийсь північний циклон, але не так просто зрушити мій план, я майже ніч не спала вигадуючи його. Тому, не дивлячись на прохолодний вітер та темні дощові хмари, що затягнули небо, закинула якомога далі спортивний костюм та одягла короткі шорти й майку. Біг не дасть змерзнути, а перший пункт мого задуму буде виконано. Настрій чудовий! Я визирнула у вікно й побачила сусіда у дворі, він набирав дрова й відносив їх до сироварні. Отже, через декілька хвилин візьме свою страшну рушницю й рушить прочісувати поле. Час виходити.

Вискочивши надвір, обійняла себе за плечі. Надворі прохолодніше, ніж я думала, але що не зробиш заради помсти? Зробила легку зарядку в очікуванні коли він вийде з двору. Дочекавшись, як ні в чому не бувало побігла у напрямку лісу, як роблю завжди. Пса поруч з ним не було. Але це не тому, що відбувся скандал між нами, а я пожалілася місіс Адамс. Так, взяла й попросила її не випускати чудовисько, яке мене страшенно налякало. Декілька днів спостережень були вдалими й пса поруч не було, а зараз остаточно заспокоїлася, бо Ной йшов на полювання один.

Він побачив мене й проводжав поглядом поки бігла. Дивися скільки влізе, це тільки початок. У лісочку було ще холодніше, я почала робити зарядку активніше, ніж завжди, здригаючись від холодного вітру. За декілька хвилин почула кроки. Він мовчки пройшов повз мене, наче й не бачив. Хамовитий, грубий селюк. Я закінчила вправи й швидко побігла додому, обігнала його на дорозі й помчала далі. Отака мовчазна сусідська війна виходить, але я буду не я, якщо не зможу вивести його на емоції.

Забігла до будинку й прийняла гарячий душ. Доводиться йти на жертви й бігати на такому холоді заради своєї мети, та воно того варте. Уява малює, як сусід визнає свою поразку й попросить вибачення за все. І від того так тепло стає на душі…

Після обіду прийшла Дороті й повідомила, що збирається їхати у місто. Я, звісно, напросилася з нею, хоча трястися годину на автобусі великого бажання не мала. Одягла джинси й футболку, зав’язала хвіст, швидко підфарбувалася й взула мокасини. З сумом глянула на свої туфлі й зітхнула. Мабуть, даремно я їх сюди везла. Крім мокасинів, кросівок та гумових чобіт нічого носити не доводилося. Накинула джинсову куртку й вийшла на веранду, де мама спілкувалася з Дороті. Та до них, виявляється, завітав гість. За столом сидів нестерпний сусід і пив каву. Та ще й з моєї чашки. Аж око почало сіпатися від такої картини.

— Привіт, — сказав мені, наче до цього ми не бачилися і від не відвертався від мене, щоб не вітатися.

— Який сюрприз! — занадто голосно вигукнула, здивувавши маму й Дороті. — Це ж треба хто до нас завітав. Вбивця тваринок. У чому справа? Хочеш засвідчитися, чи не ховаємо ми десь бідних створінь?

— Е… Олівіє, — розгубилася мама. — Ной люб’язно запропонував Дороті вас підвезти.

— Як мило, — посміхнулася я, намагаючись вкласти у посмішку всю свою ненависть.

— Через дві хвилини виїжджаємо, чекати не буду, — підвівся й протиснувся повз мене й стіл, зачепивши плечем. Як можна бути таким беземоційним? Невже він ніколи не виходить з себе?

— Тссс! — шикнула на Дороті, що вже відкрила рота щось сказати. — Поїдемо з ним, подивимося куди він їздить, — примружила очі, спостерігаючи як він сідає в автівку. Під здивованим поглядом мами потупцяла за Дороті й всілася на заднє сидіння.

— Як справи? — запитав він Дороті, зиркнувши у дзеркало заднього виду. На секунду наші очі зустрілися, та він миттю відвів свої й завів двигун.

— Нормально. Сьогодні вирішила купити деякі речі. Олівія допоможе, бо в мене з модою не дуже, — щиро посміхнулася вона, а я зробила в пам’яті помітку, що потрібно поговорити з нею й заборонити все про себе розповідати. Та ще й кому!

— Ясно, — буркнув. Мабуть, його саме ім’я моє дратує. Нехай не переймається, мені його також не до вподоби.

Їхали ми швидко. Не знаю чи розмовляли вони, бо приєднала до телефона навушники та ввімкнула музику. Не хочу чути його голос, він нестерпно дратує. Та все ж мушу визнати, що до центру доїхали швидко та з комфортом. Коли вилазила з автівки ледь не підстрибнула від здивування, коли почула за спиною:

— Сусідко, через годину повертатимуся додому, можу забрати.

— Дороті, ти щось чула? Не можу зрозуміти до мене хтось говорив? — подивилася на нього, та впіймавши незадоволений погляд сірих очей, зачинила дверцята.

— Ну, ти даєш! — вигукнула Дороті й для більшої емоційності сплеснула у долоні.

— Як же він мене дратує! — бурчала собі під носа, поки йшли до торгового центру. — Просто до потемніння в очах.

— А ти впевнена, що він тебе дратує, а не… ну, ти розумієш, — зам’ялася вона.

— Ні, не розумію, — зупинилася, чекаючи пояснень.

— Можливо, він тобі подобається?

— Дорі, ти взагалі того? — обурилася не на жарт.

— Ну бувають випадки, коли ненависть переростає у кохання на все життя.

— Де? В кіно? Ти краще скажи як мені стримати себе й не гепнути його десь у лісі?

— О, Ліві, ну ти насмішила, — щиро розсміялася дівчина, а я зітхнувши попрямувала далі. Вчора перед сном я довго думала, що мене бісить в ньому найбільше і відповідь прийшла миттєво: його погляд, зневажливий, байдужий, грубий. Він просто сухар без емоцій. Робот, у якого замість серця залізяка.

У магазинах з одягом всі погані думки вивітрилися, ми обійшли купу відділів та обрали Дороті гарненьку сукню. Вона була в’язана з м’якої, дуже приємної до тіла нитки. На осінь просто незамінна річ. Хто б міг подумати, що вже осінь на носі. Коли їхала сюди думала побуду максимум до серпня, а через декілька днів вже вересень, а я ще досі тут і поки не виконаю своє завдання точно не поїду. З роботою теж не щастить поки, тому часу на план вистачає.

По дорозі на зупинку зайшла в мисливський магазин й під здивованим поглядом Дороті купила бінокля. Так! А що мені робити? Потрібно ж якось вести спостереження, коли він лазить по тих полях. В ідеалі б купити рушницю, але не буду вдаватися до крайностей.