Глава 4 " Нові порядки"

Олівія

Я повернулася до кімнати й знайшла в сумці телефон, який майже розрядився. Довелося шукати зарядний пристрій, щоб зробити телефонний дзвінок. Холлі довго не відповідала, та все ж майже на останньому викликові я почула її захеканий голос:

— Нарешті! Я вже почала хвилюватися.

— Привіт, — посміхнулася й прилягла на ліжко.

— Я чекала твого дзвінка ще вчора, вже почала думати, що там й справді немає зв’язку.

— А його й немає. Я вилізла на найвище дерево й розмовляю з тобою, — сказала ледь стримуючи сміх, а на тому кінці запанувала тиша.

— Видихни, я пожартувала, — розсміялася й підвівшись подивилася у вікно. Вікна в сусідньому будинку так само були зашторені.

— Розповідай усе, — наполягала подруга, ввівши мене в ступор, бо розповідати не про що.

— Як тобі сказати, тут повна ізоляція від суспільства. Поруч тільки ферма, де живе жіночка з декількома десятками корів, — зітхнула й почула зойк подруги.

— Взагалі нікого? — протягнула вона. — Ти мене не розігруєш?

— На жаль, ні. Не знаю, що я тут робитиму далі, та поки роботи вистачає. Нам з мамою потрібно прибрати весь будинок й облаштувати його, щоб було комфортно жити. А потім… Буду вити на місяць.

— Або пасти корів, — приснула Холлі.

— Якби не було так сумно, я б теж розсміялася.

— Вибач. Просто не віриться, що існують ще такі поселення, що відрізані від світу.

— Піду, бо мама гукає, — збрехала, щоб припинити цю розмову. Зараз вона почне мене жаліти, а я цього не хочу.

— Добре, телефонуй мені.

Я вимкнулася й закрила обличчя долонями. Мені самій не віриться, що є такі поселення і я опинилася тут. Досі мрію, щоб це виявилося сном.

— Доню, йди снідати й поїдемо з тобою до міста, — почула голос мами за дверима й швидко підхопилася з ліжка.

Вмовляти не довелося, я підхопилася з ліжка й поспішила на кухню. Мені терміново потрібно до міста, хоча б ненадовго. Після кави й хліба зі смачним, до речі, сиром, відчула себе трохи краще, а теплий душ також додав позитиву. Краще думати, що все змінитися, ніж жалітися на життя. Від моїх скарг краще не стане нікому. Ми зібралися з мамою й захопивши наш немаленький список поїхали на розвідку у місто. Навігатор вперто вказував дорогу у бік лісу, частину якого видно з мого вікна. Виявляється, що це лише лісопосадка, об'їхавши яку можна опинитися на дорозі, що веде до міста коротшим шляхом ніж ми приїхали сюди.

Все виявилося не таким страшним, як я себе накрутила. Також, повернувши на іншу вулицю, перед нами відкрилися будинки у яких точно проживали люди. Це неабияк потішило й дало мені надію зустріти тут однолітків. У піднесеному настрої ми й доїхали до міста, яке в порівнянні з нашою новою домівкою просто бурлило й кипіло. Все, як вдома, у Бостоні.

Ніколи б не подумала, що за один раз можна накупити стільки всього. Зазвичай ми не закупаємо стільки продуктів, але і їздити кожного дня до супермаркету не буде можливості, бо тато завтра поїде влаштовуватися на роботу, а ми залишимося без транспорту. Ми придбали деякий посуд, пухнастий килим у мою кімнату, а також рушники, засоби гігієни й інші необхідні речі для життя. У кафе на першому поверсі перекусили та випили капучино.

— Потрібно поговорити з сусідкою, щоб купувати у неї молоко та сир. Тато казав, що у них все виключно натуральне, без шкідливих домішок та барвників, тому сир такий смачний.

— Угу, — кивнула, бо я не великий поціновувач сиру, взагалі. Але цей зранку був справді смачний.

— Сходимо познайомитися?

— О, ні! Тут без мене, — заперечно похитала головою.

— Добре,  підвелася мама. — Ходімо, бо в нас ще купа справ.

Як би добре не було сидіти й насолоджуватися смачним напоєм, та вдома нас чекає прибирання й прання. Тато до нашого приїзду полагодив веранду й приєднав пральну машинку. Нам залишалося тільки завантажити її та зайнятися прибиранням. Легко сказати, та нелегко зробити. Коли ми закінчили, на годиннику була десята година вечора. Спина гуділа, а ніг я взагалі не відчувала. Перекусивши бутербродами й чаєм ми вляглися спати. Давно я так не втомлювалася. Спала знов без сновидінь й прокинулася, коли тато від'їжджав від будинку. Це село мене так вимотує, що я вже три дні без ранкової пробіжки.

— Оце я сонею стала, — пожалілася, увійшовши на кухню, де мама варила каву.

— Доброго ранку, Ліві. Просто ти втомилася. Сідай, я спекла твоє улюблене печиво з арахісом.

— Плакала моя дієта, — буркнула й вхопила ще тепле печиво.

— А це кому? — запитала, побачивши як вона пакує частину випічки у паперовий пакет.

— Сходжу до сусідки, — підморгнула мені й вийшла з дверей кухні на вулицю. Виявляється, тато їх теж полагодив і можна тепер виходити на веранду прямо з кухні. Що я і зробила. Спостерігаючи, як мама прямує до сусідського будинку, сіла на крісло гойдалку й зробила ковток ароматної кави. Якщо не зациклюватися на тому, що поряд немає жодної душі, з ким можна поговорити, то тут навіть непогано. Принаймні ось такий ранок на свіжому повітрі з горнятком кави у руці дарує спокій та заряд на увесь день.

— Ліві, — увірвався до моїх думок голос мами. — Йди-но сюди, — вона махала мені, стоячи поряд з якоюсь жінкою. Мені нічого не залишалося як підвестися й потупцяти до них.

— Доброго ранку, — привіталася до жінки, що зі щирою посмішкою дивилася на мене.

— Доню, це місіс Адамс, а це наша донька Олівія.

— Дуже приємно, серденько, — обійняла мене жінка, чим викликала шок.

— Е… мені також.

— У місіс Адамс є син, — повідомила мені мама. — Можливо ви подружитеся?

— Так, він зараз у від'їзді, — сказала жінка. — Поїхав у Мілуокі на фестиваль, але вже завтра має повернутися. Хоча, він старший за тебе й трохи замкнутий у собі, — додала вона, засмутившись.

Чудово! Старий пеньок та ще й замкнутий! Компанія просто зачотна!

— Та якщо стане сумно, заходь у гості, пригощу сиром, — посміхнулася жінка.