Глава 2 "Бунт"

Олівія

— Не їдь, — твердо промовила Холлі, ласуючи маминим печивом.

— В мене вже немає сил думати, — пожалілася, ставлячи перед нею каву. Вона прилетіла до мене тільки-но я зателефонувала й повідомила погану новину. — Обміркувала тисячу варіантів. Батьки мають рацію, я без них не проживу.

— Звідки така невпевненість? — обурилася подруга й підвівшись почала намотувати кола по кухні.

— Сама подумай, Холлі, за все потрібно платити, а в мене навіть роботи немає. До того ж я не хочу виглядати зрадницею, яка кинула рідних у скрутну хвилину. Якщо тато піде працювати, мамі знадобиться моя допомога, щоб привести будинок до ладу.

— Не можу в це повірити, — сумно промовила дівчина й знову сіла навпроти мене. — А як я буду без тебе? Всі наші плани шкереберть.

— Я сказала Саймонові, — повідомила й на очі знов навернулися сльози. Як згадаю нашу телефонну розмову, серце рветься на частини. Спочатку він зрадів моєму дзвінкові, бо думав що я пробачила його вчорашню витівку й зателефонувала помиритися. Але, коли почув новину дуже розгнівався. Кричав, що я безвольна, слабохарактерна й не маю сили протистояти своїм батькам. Що якби я його кохала, то знайшла б спосіб залишитися у Бостоні, хоча варіантів розв'язання проблеми не пропонував. Наостанок повідомив, що чекати, коли я нарешті вирвуся з-під батьківського контролю, не збирається. Від його агресивних слів я розгубилася, що рідко зі мною раніше траплялося й просто кинула слухавку.

— Я знаю, він мені телефонував, — відповіла подруга.

— Справді? Я не знала, що ви спілкуєтеся, — здивовано промовила.

— А що в цьому поганого? Ми ж одна компанія.

— Так, одна. Точніше були нею.

— Ей, ти чого? Ми обов’язково вигадаємо, як тебе звідти витягти.

— Це мої батьки, Холлі. І навіть якщо я не згодна і всім своїм єством бунтую проти їхнього рішення, все одно поїду. Тато обіцяв, що все налагодиться, тож сподіваюся, я проведу там тільки літо. Вважатиму це малобюджетною екскурсією, — заспокоювала себе, як могла, хоча на душі було паршиво.

З Саймоном ми зустрічаємося не так давно, лише чотири місяці. Він довго залицявся до мене, бо на початку нашого знайомства мені зовсім не подобався. А от Холлі була від нього в захваті, це я прекрасно пам’ятаю. В день нашого знайомства ми гуляли в парку й вирішили влаштувати собі екскурсію у дитинство. Тоді в нас обох були невдалі спроби стосунків. Ми каталися на атракціонах, їли солодку вату й запивали її лимонадом. Був майже кінець зими, сніг розтанув, утворивши кашу в перемішку з брудом, а довкола сірі й безрадісні кольори, як і наш настрій. Я крутилася перед Холлі, розкинувши руки й ненароком зачепила молодика, що проходив повз. Він зупинився й на мої вибачення запросив нас у кафе, випити кави й зігрітися. З тих під у нас була своя компанія. А тепер… Тепер не буде.

— Ти тільки подивися, — відвернула мене від думок Холлі. — Як ти кажеш, Медісон?

— Угу, — кивнула, вже знаючи, що вона мені зараз прочитає.

— Медісон — місто в окрузі Дейн, штату Вісконсин. До речі, столиця штату, — підняла вона до гори великий палець. — Населення — 233 209 осіб, друге місто за населенням у Вісконсині після Мілуокі.

— Не напружуйся, я це вже читала.

— О, там навіть фестивалі якісь проходять, — вичитувала далі інформацію.

— Знущаєшся? Краще пий свою холодну каву й допоможи мені зібрати речі.

— Залюбки, але як подумаю, що завтра ти полетиш невідомо куди… — вона зірвалася з місця й міцно мене обійняла. Важко розлучатися з подругою, з якою дружиш з середньої школи. Ми завжди були поруч, без нас не минав жоден святковий захід, разом вступили до коледжу й закінчили його. Всі секрети, які мала, могла довірити тільки Холлі. Звісно, в нас були ще подруги, але так тісно ми не спілкувались ні з ким. І от зараз, я проведу ціле літо без неї. І це в кращому випадку. Залишається сподіватися, що татові пощастить і ми будемо згадувати літні канікули зі сміхом, сидячи на нашій кухні в цьому будинку.

— Ти ніколи не казала мені про будинок у Вісконсині, — сказала подруга, складаючи мої сукні у валізу. Свій стиль я не збираюся змінювати. З тієї інформації, що я знайшла в інтернеті, Медісон — доволі сучасне місто, тому знайшовши роботу, матиму куди носити свої сукні.

— Тато отримав його у спадок від двоюрідної тітки. Своїх дітей вона не мала, тому переписала все на нього. А не розповідала тому, бо навіть гадки не мала де це, а тим паче не думала, що тато захоче там жити.

— Люблю цю сукню, — захоплено роздивлялася вона стильну сукню червоного кольору.

— Моя улюблена, — провела долонею по легкій тканині. — Її теж клади, буду підкорювати Медісон стильним вбранням.

— Ти у ній просто неймовірно сексуальна. Всі чоловіки штату впадуть до твоїх ніг. Шкода, що я таку не можу на себе одягти.

— Ще зовсім трішки й ти будеш стрункішою за мене.

— Коли ти поїдеш, хто мене буде підганяти й змушувати гарувати у спортивному залі?

— А ти уяви, що зможеш нарешті одягти таку сукню й сама будеш бігти на тренажери. До того ж шкода буде, якщо стільки зусиль виявляться марними.

— Так, — погодилася дівчина. — Я намагатимуся.

Річ у тому, що Холлі трохи має зайвої ваги. Не критично, але при її зрості метр шістдесят, вага могла б бути меншою. Тому вже пів року у нас дієта, якщо не враховувати печиво, яке ми десять хвилин тому наминали на кухні, а також активні тренування у спортивному залі. Я майже впевнена, що зараз все це зійде нанівець, бо тримати себе в руках без моєї допомоги, для неї проблематично. Та й мені не вистачатиме наших ранкових пробіжок. Я таких проблем не маю, але ранкова пробіжка неабияк заряджає на цілий день, та й лінивою я ніколи не була.

— Які туфлі пакувати?

— Всі! І балетки теж, на всякий випадок. — Обожнюю взуття на високих підборах. В гарних туфлях відчуваю себе ще більш жіночною й сексуальною. Не знаю, куди я там буду в них ходити, але новим мешканцям теж не залишу.