Глава 1 "Порушений спокій"

Олівія

Тихо… Навколо мене така приємна тиша, що навіть не чутно годинника. Я перевернулася на бік, не розплющуючи очей і знову б солодко заснула, якби не гучний телефонний дзвінок. Різко смикнулася до тумбочки й зі стогоном вхопилася за голову. Здавалося, мої таргани танцюють сальсу. Так молотили своїми ніжками, що аж паморочилося в голові. Лежачи, дотягнулася до смартфона й не дивлячись відповіла:

— Хто б ти не був, я тебе ненавиджу.

— Вже не спиш? — бадьоро запитав голос подруги.

— Ой, тихіше, — простогнала.

— Погано?

— Голова зараз вибухне, — поскаржилася й приклала пальці до скроні.

— Добряче вчора погуляли, — приснула Холлі.

— А ти чому так рано прокинулася?

— Рано? Вже дванадцята година дня.

— Невже? — повернула голову до вікна, заштореного щільними шторами. Нічого собі я проспала. — Не потрібно було змішувати алкоголь… А що, до речі, ми змішували?

— Все підряд, — розсміялася подруга. — Зате, як ти вправно поставила ту вискочку на місце.

— Не нагадуй, — в голові пронеслося, як якась дівка чіплялася до мого хлопця і я завелася не на жарт.

— Саймону теж непогано дісталося.

— Щоб наступного разу знав кого обіймати, — буркнула, згадавши того негідника.

— Всю дорогу додому на його щоці красувалася червона пляма від твого ляпаса.

— Звідки ти знаєш?

— Вирішила підвезти його на таксі, щоб ще кудись не втрапив у такому стані.

— Ясно, — я зітхнула й перевернулася на спину. Страшенно хотілося пити, але вставати з ліжка не було сили. — Краще б ми пішли до ресторану з усіма, відчуваю себе алкоголічкою.

— Не вигадуй! Гарно погуляли й відірвалися, ну, до того моменту, — вона знову розсміялася. —Зустрінемося сьогодні? Чи ви будете миритися весь вечір?

— Бачити його не хочу. Приїжджай до мене, тільки без спиртного.

— Добре. Побігла, бо ми з мамою приїхали на шопінг.

— Угу, — буркнула й вимкнулася. Подивилася в дзеркало на телефоні й ледь не закричала від вигляду того страховиська, що на мене подивилося. Каштанове волосся скуйовдилося, вії склеїлися, а темні кола під очима говорять про те, що я ще й плакала учора. Ох і опудало.

Вчора ми відзначали отримання дипломів. Нарешті я закінчила коледж і можу бути вільна від нудних занять. Попереду купа цікавого, нова роба та знайомства. Після офіційної частини ми з Холлі та моїм хлопцем Саймоном поїхали святкувати в клуб, де звісно, було море випивки й шалені танці. Холлі любить гарно гульнути з усіма наслідками після цього, а на головний біль страждаю чомусь тільки я. Правильно, бо я не дуже позитивно ставлюся до алкоголю. Вважаю, що гарно відпочити можна й у тверезому вигляді. Та вчора піддалася умовлянням подруги, за що сьогодні й розплачуюся. Наприкінці вечора я випадково побачила, як біля Саймона треться якась дівка, тоді й почалося те, про що краще не згадувати, бо стає соромно. Більше в той клуб я ні ногою.

За хвилину у двері постукали й зазирнула мама. От зараз почнеться ще одна вистава! Мама полюбляє повчити мене гарним манерам.

— Не спиш, доню?

— Ні, заходь, — відповіла й приготувалася до поєдинку. Мовчати я ніколи не вміла й завжди знайду, що відповісти, якщо з чимось не згодна.

— Я до тебе з розмовою, — підійшла до мене й сіла на краєчок ліжка. Це щось новеньке. Звісно, вона побачила мій вигляд, його просто не можливо не помітити, але змовчала.

— Що трапилося? — насторожилася я.

— Роджере, заходь, — гукнула вона тата, проігнорувавши моє питання.

— Доброго ранку, маленька, — увійшов тато й став поруч з мамою. — У нас до тебе серйозна розмова.

— О, ні! — різко підвелася, не зважаючи на головний біль. — Хтось хворий?

— Що? Ні, — відповіла мама. — Звідки такі думки?

— Тоді що? — полегшено видихнула.

— Тато втратив роботу, — видавила вона з себе.

— Як?

— Було скорочення, — розвів він руками.

— Коли?

— Два тижні тому. Ще перед іспитами.

— Чому мені не сказали?

— Не хотіли тебе турбувати перед таким відповідальним етапом у житті.

— Замість того, щоб економити я розгулювала у клубі весь вечір.

— Ти заслужила трошки відпочити після напруженого навчання, — відповів тато, похнюпившись.

— Але ж ти знайдеш іншу? У тебе повно знайомих…

— Олівіє, ми вирішили переїхати, — перервала мене мама.

— Куди? —запитала й почула перший тривожний дзвіночок.

— До будинку, що залишився татові у спадок.

— Не зрозуміла. Він знаходиться…

— У Вісконсині, — відповів тато.

— Але ж це так далеко. Навіщо аж туди?

— Тато телефонував знайомому й той запросив його працювати на свою фірму. До того ж там просто чудове місце для життя. За його словами, — додала невпевнено.

— Ну якщо ви так вирішили… — розвела руками. — Я сумуватиму, — сказала й почула другий дзвіночок, коли побачила погляд тата.

— Ні, тільки не кажіть, що ви й за мене вирішили.

— Ми одна сім’я, — відповіла мама, штовхаючи тата у бік.

— Так, Ліві, для молодого спеціаліста теж знайдеться місце, — невпевнено сказав тато.

— Але я не хочу! Я не просила вас вирішувати мою долю. Нікуди я не поїду! — вперла руки в боки, сидячи на ліжку й гнівно дивилася на батьків.

— У тебе не буде вибору, будинок ми здамо.

— Я знайду в кого жити.

— Не може бути й мови! — відмахнулася мама, різко підвелася й відкрила штори. Яскраве світло увірвалося в кімнату, засліплюючи очі. Початок літа надворі, а мене хочуть змусити поїхати світ за очі.

— Я залишуся у Бостоні, — вперто промовила.

— Олівіє, ти вже доросла і маєш розуміти, що родинна підтримка потрібна кожному. Можливо пізніше ми повернемося, але зараз ситуація склалася так, що це єдиний вихід.

— Я піду працювати й зможу себе забезпечувати. Мамо, у мене тут друзі й Саймон.

— Рішення прийнято, завтра ми відлітаємо. Збери валізу й не засмучуй тата, йому й так зараз нелегко. Мама вийшла, а я подивилася на тата. Невже це правда? А може страшний сон? Я поговорила з Холлі, а потім міцно заснула?