12.1

Я маю жахливий вигляд, і мені байдуже. Поряд із Єгором у мене немає жодного бажання виглядати красиво. Навпаки, чим більш неохайною я здаватимусь, тим більше шансів, що він не звертатиме на мене уваги.

Після душу я натягнула на себе піжаму, заплела волосся у тугу косу. Накинувши светр на плечі, раптом усвідомила, що більше не можу тягнути час. Це може насторожити Єгора. А ще гірше – розізлити його.

З глибоким вдихом я тихенько прочинила двері та повернулася до спальні. У голові пульсувала надія, що Мисливець уже заснув, але, як завжди, удача не на моєму боці. Він лежить на ліжку, занурений у свій телефон. Коли помічає мене, його губи розтягуються в усмішці.

— Ну давай уже, лягай спати, — промовляє він спокійним, майже лагідним голосом.

Мене ніби скувало. Його голос звучить занадто спокійно, занадто… знайомо. Я на мить завмираю, ніби тварина перед хижаком, що вже вирішив, коли нанести удар.

З острахом я роблю несміливий крок до ліжка, відчуваючи, як серце калатає у грудях.

— Якщо ти не проти, я залишу світло ввімкненим, — мій голос ледь чутний, тремтячий. — Просто… я з дитинства боюся привидів… розумієш?..

Єгор хмикає, спостерігаючи за мною з тією ледь помітною насмішкою, яка змушує шкіру вкриватися мурахами.

— Привидів, значить? — його голос стає трохи нижчим. — Цікаво… І кого ж ти боїшся більше? Їх чи мене?

Я не відповідаю. Лише роблю ще один крок, відчуваючи, як підлога під ногами перетворюється на тонкий лід, готовий ось-ось тріснути.

Я наближаюся до ліжка, намагаючись бути якомога обережнішою, але раптом моя нога зачіпається за край приліжкового килима. Серце підскакує до горла, час ніби сповільнюється, і я зриваюся вперед, не встигнувши навіть видихнути.

У наступну мить я падаю. Але не на ліжко.

Я падаю прямо в обійми Єгора, бо він зрозумів, що відбувається й підсунувся до мого краю.

Його руки міцно обхоплюють мене, притискаючи до гарячих грудей. Його тепло накриває мене хвилею, і від цього усвідомлення мені стає ще страшніше.

— Ого, — голос Єгора звучить низько й розважливо, з ледь вловимою ноткою здивування. — Це доволі несподівано.

Я рефлекторно намагаюся вирватися, але він навіть не думає відпускати. Його хватка залізна, впевнена, така, від якої у мені піднімається паніка.

— Відпусти, — шепочу я, намагаючись повернути голову, але Єгор ловить мій погляд.

Його очі… Вони змушують мене затримати подих. У них немає звичної насмішки чи зверхності — там щось інше. Щось темне, небезпечне, невідоме.

— Дась, — його голос звучить тихо, майже оксамитово, але я відчуваю в ньому силу. — Тобі не треба боятися. Ні привидів, ні мене.

Його пальці м'яко проводять по моїй руці, залишаючи по собі жаркий слід. Я напружуюся, кожна клітина мого тіла кричить, що треба тікати, треба вирватися, втекти… Але я не можу.

Мене ніби зачаровує цей погляд, ця близькість, від якої в мені змішується страх і щось інше. Щось, що я не можу назвати.

Я не знаю, що лякає мене більше — привиди, про яких я брехала… чи той, хто зараз так міцно тримає мене в своїх руках.

У грудях тисне, дихати важко. Його руки навколо мене – наче пастка, і якщо я не вирвуся зараз, то вже не зможу.

Зібравши всі сили, я різко смикаюся, вислизаючи з його обіймів. Єгор не опирається, лише злегка стискає губи, наче розважаючись моєю спробою втечі.

— Спати, — випалюю я, змушуючи свій голос звучати твердо.

Він лише хмикає у відповідь, не відриваючи від мене погляду. Щось у ньому змушує мене здригнутися, але я не даю собі навіть секунди на роздуми. Просто лягаю, відвертаючись до стіни, намагаючись створити між нами хоч якусь межу.

Єгор неквапливо перекочується на свою половину ліжка. Я чую, як він бере пульт, і наступної миті кімнату поглинає темрява.

Тільки зараз я розумію, як швидко б'ється моє серце.

Я заплющую очі, намагаючись змусити себе заспокоїтися. Це просто ніч, просто темрява… але я знаю, що заснути сьогодні точно не зможу.

Бо в темряві все здається ще більш небезпечним. Особливо той, хто лежить поруч.

Ранок...

Я розплющую очі від відчуття чужої присутності.

Дарія не спить.

Вона сидить, обіпершись плечима на побіччя ліжка, склавши руки на грудях. Її погляд відсутній, спрямований кудись у темряву перед собою. Світло, що пробивається крізь штори, ледь торкається її обличчя, малюючи тіні на скутих напругою рисах.

Я мовчки спостерігаю за нею.

Вона навіть не ворушиться. Не кліпає, не зводить погляду з однієї точки. Її думки далеко звідси, і я б дав багато, щоб знати, що зараз коїться в її голові.

-- Невже ти зовсім не спала? — мій голос хрипкий після сну.

Дарія здригається, немов я вирвав її з іншої реальності. Вона повертає до мене голову, її очі темні, насторожені. Кілька секунд ми просто дивимося один на одного, і я бачу, як у її зіницях пробігає безсонна ніч.

-- Ні, не зовсім так. Я трохи подрімала, — кидає вона тихо.

Я посміхаюся краєм губ.

— По тобі не скажеш, що ти гарно виспалася. 

Дарія мовчить.

Я не запитую, чому вона не спала. Відповідь очевидна.

Вона боїться.

Не привидів.

Мене.

І з якоїсь причини це знання змушує мене відчути незрозумілий укол всередині.

Я відкидаюся на подушку, не відводячи від неї погляду.

— Розслабся, Даріє, — кажу м'яко. — Я ж казав, що тобі не треба боятися.

Її губи ледь смикаються, ніби вона хоче посміхнутися, але не може.

— Це не так просто, — відповідає вона після паузи.

Я спостерігаю за нею ще кілька секунд, потім кладу руки за голову й дивлюся у стелю.

Ранок тільки починається, але я вже знаю — цей день буде довгим.